Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

Спині стає спекотно. І якось бугристо.

І тортури продовжуються.

Рі-одо годує мене неквапливо. Чекає поки я проковтну, тим самим змушуючи й мене пам'ятати про манери, не ковтати похапцем. Кладе до рота все нові й нові шматочки. Дає запивати їх кисленьким соком салатового кольору.

Спостерігає за моєю реакцією. Дає скуштувати все нові та нові страви. Наче мої смаки вивчає. Або грається в «нагодуй вихованця». Але навіть якщо так… Я відчуваю зараз, що вся його увага зосереджена на мені. І це дивним чином хвилює. Дарує ілюзію значущості. Примушуючи мимоволі вовтузитися у пошуках зручнішого становища.

Але якщо не думати про саму ситуацію, то я реально насолоджуюся. Феєрією смаку. Запахами живої справжньої їжі. Тим, як приємно вона наповнює мій зголоднілий шлунок. Мені навіть просто жувати добре.

Тут є і варені овочі, схожі на брюссельську капусту. І якісь фрукти. І ще якесь м'ясо, вже інше на смак. І щось, чому визначення я не знайшла, але дуже смачне.

І далеко не відразу до мене доходить, що сам рі-одо майже не їсть. І з кожним моїм стогоном, чоловічі пальці в моєму волоссі трішки стискаються. А тверде тіло позаду мене стає все напруженішим. І гарячішим. А він мені досі холодним здавався.

Зрозумівши, що мій господар реально збуджується від того, що годує мене, я на мить напружуюсь. А потім вирішую не перейматися цим. Все одно буде так, як він вирішить. То навіщо себе накручувати завчасно? Будем розв'язувати проблеми в міру їх виникнення.

І ця дивна трапеза продовжується

Поки не приходить черга якихось молюсків, у мушлі. Рі-до якось по-хитрому розламує їх сильними пальцями, щоб дістатися до м'якоті. Але коли господар підносить цю слизьку масу на половинці мушлі до моїх губ, від її запаху мені навіть погано стає. Ой ні, я це їсти не буду. Мене ж виверне.

– Будь ласка, не треба, – благально прошу я, відвертаючись і втискаючись у чоловіка спиною. − Воно пахне неприємно. Я не зможу це з'їсти.

Здається, мені вже достатньо.

У животі відчувається приємна ситість. І хоч очі б ще їли, але треба визнати, що настав час зупинитися. Аби не було наслідків. Невідомо, як мій організм подолає незвичну для мене їжу. Та ще й у такій кількості.

Хмикнувши, рі-одо з'їдає молюска сам. І сам береться за їжу, давши мені перепочинок.

А я починаю відчувати, як слідом за ситістю приходить закономірна сонливість. Тримати голову стає все важче. І якось так несподівано виходить, що я притискаюся щокою до голої ноги господаря. Усвідомивши, сіпаюся, намагаючись вирівнятися.

Але він уже прихопив моє волосся, утримуючи на місці.

Доводиться сидіти так. Чекати, поки рі-одо насититься. І гадати, чому він так поводиться зі мною. Яку роль я при ньому маю виконувати?

Тільки іграшки та вихованця? Сумнівно. Задля відданості іграшок не прикладають стільки зусиль. Тоді що? Поки що навіть припущень немає. Занадто мало інформації. Хіба що…

Згадується його фраза про те, що я маю звикнути до нього. Не знаю, навіщо, але... Може, він так мене привчає до себе?

Це вже схоже на правду. І мені поки що гріх скаржитися. Після всього… адже я вже з життям прощалася. І зневірилася повністю. А тепер Соня врятована і повернеться додому. А я сама жива, сита й у відносній безпеці.

Може, не так уже й погано все? Може навіть вдасться змінити свою долю? Треба ж мені у щось вірити.