Читати книгу - "Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда"

До речі про богів. Те, що над дахами ніде не проступала маківка церкви, мене не дивувало. Не кожне село сподобилося храм побудувати. Але те, що в будинку ніяких ікон не спостерігалося, і ні Титич, ні Листиця в розмові нікому ні «Славу», ні «Акбар» не вимовляли, трохи насторожувало. Зазвичай віруючі не забувають згадати «всує» ім'я небесного покровителя. У всіх відтінках ... Треба буде, при нагоді, уточнити. Не Фревардіну ж мені молитися... Гаразд, боги вічні, сподіватимемося, що звернутися до них зі своїм питанням я ще матиму нагоду.

Найактуальніше зараз було зрозуміти: у що я вляпався, давши згоду стати Захисником села? Судячи з назви професії та тих дрібницях, які я встиг вичепити з розмови, це аналог поєдинника.

Було, здається, у нашій історії щось схоже. Коли всі суперечки вирішувалися на Божому суді. Але при цьому і позивач, і відповідач мали право замість себе виставити на бій найманця.

Гм... Я не з боягузливого десятка і постояти за себе цілком можу, тому вважатимемо, що підступність старости не безмежна, і він не суне мене під якийсь аналог місцевої бронетехніки з шаблею наголо. Та й сценарист, напевно, не настільки тупо прописав мою роль, щоб із такими проблемами доставленого «іноземного» персонажа злити вже в другому акті… Звісно, якщо продюсери бюджет не урізали.

Цілком можливо, що варто було ще трохи поворушити мізками, може й додумався б до чогось розумного, але, по-перше, — від таких тривалих роздумів у мене затекло підборіддя, а по-друге, — набридло переливати з порожнього в пусте. Будемо живі — не помремо і розберемося по ходу руху. А тому, прийнявши таке оптимістичне рішення, я неквапом роздягнуся і поліз у воду… Не знаючи броду.