Читати книгу - "120 ударів на хвилину, Джулія Рейвен"

- Може поясниш, якого біса з тобою відбувається? 
Руслан набрав із кулера води в пластиковий стаканчик і подав Борису. Той сидів на дивані, з відчуженим виглядом, придушуючи лють, що вирувала в горлі. Секретарка не зробила нічого поганого. Точніше припустилася помилки в документах, але не настільки великої, щоб можна було на неї накричати, обізвавши недотепою.
- Нічого. 
Справді, що він міг розповісти своєму другові й партнеру по бізнесу? Що Саша вже тиждень ігнорує його дзвінки, дратуючи чоловіка до сказу? Що втекла від нього суботнього ранку просто з ліжка? Що, збрехавши про якісь термінові справи, відмовилася від обіду в середу? Або розповісти про те, як серце починає стукати у вухах і паху щоразу, коли бачить у натовпі руде волосся? 
- Ти кому триндиш? - розвів руками Руслан. - Я що, тебе перший день знаю? Кидаєшся на всіх, як скажений. Що сталося? 
- Та відвали ти! - Борис люто глянув на друга. - Нічого не сталося! 
"Крім того, що я збожеволів" - додав він подумки. Навколо стільки жінок, готових за клацанням пальців прибігти і розсунути ноги! І кожна з них була б щаслива, надай їй Борис увагу. Але ні! Йому потрібна Саша. Та, якій геть не здалися стосунки і романтика. Вона як золота антилопа, обсипала ласками і зникла. Відьма, що одурманила розум. Міраж, що поманив цілющою свіжістю і розтанув, щойно Борис спробував її схопити. Бажання володіти цією жінкою нагадувало хворобу, болісну агонію. Від запаху її волосся паморочилося в голові, відчуття бархатистої шкіри під пальцями п'янило. 
Усім нутром Борис рвався до неї. Хотілося зловити в обійми, облизати власноруч губи, зізнатися в почуттях і відвезти до себе. Ні! В іншу країну! На безлюдний острів! Щоб не втекла. Щоб була поруч. Належала тільки йому. 
- Слухай, брате, - Руслан сів поруч і добряче грюкнув його по плечу, - я в душі не відаю, що за лайно в твоєму житті коїться, але зберися. Зберися, мати твою! Якщо ми з цим козлом про#%мо контракт, то так і будемо тупцювати на місці. 
Борис кивнув. Вигідна співпраця могла б сильно штовхнути їхню компанію вперед. Зовсім інший рівень. 
Він дістав із кишені телефон, збираючись написати Саші. Однак не надрукувавши й пари слів, кинув його в шухляду столу. Руслан має рацію. Треба зібратися. Саша не перша і не остання. Між ними немає почуттів. Тільки тваринний трах. А все, що коїться з Борисом, - це лише сперма, що вдарила в мозок. 
- Сам же хотів без зобов'язань, - посварив напівголосно сам себе, - так чого страждати? 
Поправивши піджак, Борис вийшов із кабінету. Кинув на секретаря суворий погляд - щоб не розслаблялася, - і направився до конференц-зали.

***

Саша кружляла по ательє немов бджола. Тільки-но Маша переказала їй гроші, вона одразу оплатила тканини, що зависли в транспортній компанії, і аванс цеху. Усе йшло більш ніж добре. Вони встигали по термінах, цілком вкладалися в кошторис. Якщо всі прогнози вірні, то ім'я Олександри буде на слуху у всіх. 
Вона вже уявляла себе на балкончику з дутою огорожею, де-небудь у шостому окрузі Парижа. Вечорами можна було б вечеряти в ресторанчику на розі кварталу, а снідати свіжою випічкою з маслом. Вона могла б гуляти затишними вуличками з Борисом. Вони б поправляли одне одному шарфи, або їздили на велосипедах...
- Що тут відбувається? - Вадим зайшов у майстерню й озирнувся. - Ми переїжджаємо?
Саша здригнулася. Борис знову закрався в її думки. Вона не бачила його тиждень. Всіляко уникала, лаяла себе за слабкість, але знову і знову поверталася подумки в її обійми, згадувала його голос і наполегливі, але ласкаві руки.
- Дуже смішно, - незадоволено фиркнула Саша, кинувши на брата сердитий погляд. 
Вона не очікувала його побачити і раптова поява брата чомусь  її злила. Наче Вадим став мимовільним свідком її мук, її слабкості. Добре, що він не вміє проникати в розум. 
- Цех гуде, працівники бігають, як мурахи. Що сталося? Ти знайшла спонсора?
- Так, - Саша гордо скинула голову. - І зауваж, мені з ним не треба спати. 
Вадим поморщився, обвів поглядом швейну машинку і стійку з манекенами. Йому явно не подобалося те, що відбувається. 
- І хто ж це? - з неприхованою іронією запитав він. 
- А ти відгадай із трьох разів. 
Саша очікувала обурення або навіть крику. Уже готувалася звинуватити брата в святенництві та неприйнятті сучасного світу, але Вадим не став опускатися до обурливих за своєю дикістю висловлювань. 
- Що ж, раз ти знайшла спонсора, нехай. І багато вона дала?
- Достатньо, щоб у мене не було потреби лягати під придурка. 
Вадим ще трохи потоптався по майстерні, поколупався в обрізках тканин і, не знайшовши, що сказати, вийшов. 
Щойно за ним зачинилися двері, Саша полегшено видихнула. Останнім часом завжди довірливі стосунки навіть віддалено не нагадували такі. Після сніданку в локшиній між братом і сестрою виросла тонка стіна з його абсурдних принципів і одвічної Сашиної відчуженості. 
- Так, не розтікатися! - шикнула вона собі під ніс. - Спочатку вирішимо з колекцією, потім із Борисом, а потім уже будемо вирішувати з Вадимом. Якщо сам не заспокоїться за той час. 
Взагалі-то з Борисом можна було б вирішити раніше. Знати б ще, як це зробити. Така проста дія - запросити на вечерю і пояснити, чому вони не можуть бути разом, здавалося схожим на полювання на єдинорога. Та й як би це звучало? "Вибач, Борисе, ми розлучаємося, тому що я, здається, почала в тебе закохуватися, і це почуття лякає мене до кольок".
- Вибачте, Олександро Петрівно...
Голос економіста повернув Сашу в реальність. Вона натягнула на обличчя безпристрасну маску і повернулася до нього. 
- Готові розрахунки? 
- Так, - чоловік поправив окуляри на носі й простягнув Олександрі чорний швидкозшивач. 
Саша взяла папку, пробіглася очима по першій сторінці. Вона не була економістом, але навіть її скромних знань вистачило, що саме в розрахунках не так. 
- Це що? - Олександра підняла на економіста здивований погляд. - Жарт?