Читати книгу - "120 ударів на хвилину, Джулія Рейвен"

Зім'яті сторінки скетчбука, вирвані в пориві гніву, сумними грудочками розсипалися навколо ліжка. Робота не йшла, а милостива муза знову повернулася спиною. Тільки Сашу це не зупиняло. Вона знову і знову точила олівець і намагалася робити замальовки. Пусте. 
Мозок гидко скрипів від колючих думок. Найбільше дратувала одна - де взяти грошей. Дасть Маша чи ні? 
На білому кубі пуфика, що слугував тумбочкою біля ліжка, розривався телефон. Борис телефонував уже разів п'ять, може, шість. Саша не відповідала. Немає сенсу розмовляти, якщо сказати нічого. Не стане вона виливати йому душу, перетворюючи побачення на сеанс психотерапії, розповідати про батьків, які півжиття прожили як сусіди, бо дуже хвилювалися, що люди подумають. Не говоритиме про те, як у дитинстві Вадим намагався її відволікти щоразу, коли в батьків зривало гальма й у стіни летіли колекційна порцеляна, ґаджети, книжки батька. Після цього мама зазвичай їхала на кілька днів, а після повернення вони знову грали в ідеальну сім'ю. Ні вже, краще закінчити не починаючи. Щоб не прокинутися одного разу з відчуттям даремно прожитих років. 
Телефон замовк, і Саша нарешті наважилася зателефонувати Маші.
- Привіт, Олексо! - почула вона в динаміку приємний жіночий голос. - Щось сталося? 
- Чому ти вирішила, що щось сталося? - Олександра мимоволі посміхнулася. 
На душі стало так тепло й ліниво. Зовсім як того дня, коли Маша нишком забрала її зі школи та відвезла до батька в лікарню. Вони кілька годин просиділи в парку біля клініки, їли лимонне морозиво, а тато переконував, що скоро одужає і візьме Сашу з собою в Париж. 
- Ти завжди телефонуєш, коли тобі сумно, - у голосі Маші чулася добра усмішка. - Або, якщо щось трапляється. 
- Вибач... Мені, правда, потрібна твоя допомога. У мене терміни горять. 
Олександра докладно розповіла про прогнози економістів, про колекцію, про все, що сталося з нею за останні кілька тижнів. Маша слухала мовчки, від чого їй здавалося, що вона відмовить. Принаймні, Саша б точно відмовила людині, яка телефонує тільки коли щось треба. 
Але замість грубої відмови або виправдань, що оманливо вибачаються, вона сказала: 
- Скільки треба? 
Саша не могла стримати зітхання вдячності. Після смерті тата Маша стала для неї пристанню спокою, рятувальним жилетом у бурхливому океані. Заїкаючись від сліз, що підступили, вона назвала суму. 
- Ого! - присвиснула Маша. - У мене стільки вільних немає... Так! Не реви! Зараз подумаю.
Не перериваючи розмови, Маша довго стукала по клавішах, комусь телефонувала. Весь цей час Саша напружено кусала забруднений грифелем мізинець. Хотілося забратися під ковдру і прикинутися, ніби її немає вдома. Якби тільки це допомогло! 
- Значить так, - пролунав у слухавці по-діловому холодний голос, - двадцять п'ятого зможу перевести. 
- Місяць! - простонала Саша. - Марійко, а раніше? Зовсім ніяк? 
- Та якби ж було! Останні півроку сильно похитнули мої справи. Треба з інших проектів витягати. 
Олександра подумки прикинула, наскільки можливо перенести на кілька тижнів початок пошиття. На самому початку вони теж затягнули з однією лінійкою, і це вилилося в катастрофу. Стислі терміни сильно позначилися на якості. Штрафи за порушення контрактів значно погризли рахунки. 
- Марійко, будь ласка, зроби що-небудь! - вона до побілілих кісточок стиснула олівець, намагаючись вгамувати панічне тремтіння. - Ти ж усе можеш!
- Сань, ну чому ти не подзвонила раніше? - з гіркотою вимовила Маша. - Я ж не донька олігарха. Неможливо за кілька днів знайти таку суму. Можу переказати частину, а решту двадцять п'ятого. 
Саша жалібно заскулила. Потім брудно вилаяла Вадима за те, що підставив її. 
- Добре, давай так. - Вона запалила сигарету і глибоко затягнулася. - Дякую, рідний. 
- Нема за що, - фиркнула Маша. - Не скигли тільки. Прорвемося. І наступного разу телефонуй заздалегідь. 
"Та якби я знала!" - подумала Олександра. Усі організаційні справи лежали на плечах Вадима. Від Саші вимагалося генерувати ідеї та малювати. Багато. Дуже багато. І до речі, зі своєю роботою вона справлялася дуже добре. Чого не сказати про Вадима. Вчинок брата виглядав дуже і дуже дивно. Він не міг не знати про розрахунки, не міг не знати про стан рахунків. Або Вадим намагався впоратися з проблемами сам і не говорив про них Саші, бо не хотів засмучувати. Або він узагалі нічого не робив. Просто тягнув час до останнього. Спеціально вставляв палиці в колеса, щоб не пішла у вільне плавання в разі успіху. 
У сліпій люті другий варіант здавався куди більш правдивим. Саша палила одну за одною, розсилаючи повідомлення підрядникам, агентам. Зателефонувала економістам із вимогою розрахувати все до копійки і скласти детальний план витрат.
- Нічого, - шипіла вона, стукаючи нігтями по екрану, - ось розберуся з усім цим лайном, і тоді вже спитаю з Вадима. Спитаю по повній програмі!

У балконному вікні розлилося вечірнє сонце. Втомлена, але задоволена собою, Саша відчинила білі пластикові двері, впускаючи в кімнату задушливий порив вітру. 

 Взявши порожню пачку сигарет і повну недопалків попільничку, вона пішла на кухню. Дрібний попіл піднявся над відром для сміття сірою хмаркою. 
- Нічого, - повторила в тисячний раз вона, - впораюся. Усе буде нормально. Ні, добре. Треба говорити "добре". 
Вона фантазувала, що вони вже встигли зробити все вчасно, що колекція викликала фурор і сотні тисяч пропозицій співпраці посипалися з усіх сторін. Так! У неї все вийде! Навіть незважаючи на недбалість Вадима! 
Чомусь захотілося поділитися своєю радістю з Борисом. Похвалитися йому, яка вона молодець. Серце радісно застукало, коли перед очима постало його обличчя і котяча усмішка. 
- Що за плебейські думки! - цикнула Саша сама на себе. - Не вистачало ще закохатися...
Немов на підтвердження її слів, у голові пронісся вихор спогадів. Кокетливий сміх матері, коли вона обирала весільну сукню для другого весілля, блукаючу посмішку батька після розлучення, безглузде воркування брата над Оленою, захоплений щебет подруг. Фу! Закохані люди виглядають огидно, нерозумно, роблять безглузді вчинки, керуючись гормонами, а не розумом. Потрібно бути повною ідіоткою, щоб добровільно влізти в цю клоаку, а потім страждати через сварки, розставання, або смерть від невиліковної хвороби... А  Олександра себе ідіоткою не вважала.