Читати книгу - "Мій нестерпний ельф, Настуся Соловейко"

Наступного дня для мене настало пекло.

Здавалося, що охочі почитати книги про те, як хтось когось магічним ножем штрикає, зібрались у моїй секції не тільки з Ольфіру, а взагалі з усього королівства.

Оскільки на пошук та внесення даних в мене йшло набагато більше ніж сім хвилин, утворилась черга.

І ніби цього було не достатньо, вони через одного відвішували мені компліменти й намагались запросити на побачення.

До того ж, я два рази впала з магічної драбини, ніяк не могла спромогтися зберігати рівновагу під час її руху.

Добре, що хоч не з висоти!

Коли настав час обідньої перерви я випхала всіх до коридору та просто впала на лаву.

Хотілося їсти й пити, та набагато більше, хотілося опинитися подалі звідси.

Вирішивши, що ниття мені нічим не допоможе, я накинувши закляття відводу очей, прослизнула повз ельфів.

В кафе, яке мені тоді показала Голда можна було заказати обід.

Я не вагалась. Ще цілий день працювати!

Двері відкрились і увійшла Онорія.

– О, я знаю цей погляд, – проговорила вона – вони тебе атакували, правда?

– Мугу – промичала я, жуючи салат з якихось на диво солених овочів.

– Не бійся, скоро вони відчепляться. Головне, не погоджуся на побачення, якщо погодишся піти кудись бодай з одним, всі інші переб’ються просто на твоїх очах. Розумієш, більшість з них працюють пліч о пліч.

– В тебе, бачу, є досвід, – хмикнула я.

– Є на жаль. За тиждень заспокояться й перестануть натовпом пхатися до твоєї секції. Утім, все одно їх буде багато.

Я кивнула. Так і думала, що в них така забава. Скоріше за все хтось один сказав іншим і тепер маю клопіт. Чоловіки справжні довбні! Хоч ельфи, хоч ні!

Онорія із цікавістю глянула на мене.

– Вибач, що спитаю, та як тобі було жити без магії? Я не хочу тебе образити, просто це так незвично!

– Ти мене не образила. чесно кажучи, я була щасливіша, принаймні, я так думала. В мене було перспективне життя. А потім все змінилось. Думаю, це так само, якби ти втратила магію. Ти б не перестала бути Онорією, проте твоє життя стало б зовсім іншим.

– Ти що, ти що! Навіть не кажи таке! Серед ельфів бувають пусті, без магії, та дуже рідко! Слава Веті!

– І що ж буває з цими нещасними?

– Хтозна, кажуть, є спеціалізований заклад для них.

– А що не так з Лоралеєю й Айрін ? – поцікавилась я.

– Маєш на увазі чому відносяться до всіх як до бруду під ногами? Бач, в них дуже сильний дар, до того ж, їхня сім'я близька до короля. Була. Втім, їм не пощастило розізлити його високість принца Лота. Всі знають, що в нього мізерний дар. І коли він спробував залицятись до Айрін, вони з сестрою змусили його повзати на колінах за ними по саду й благати про танець. Вони вважали це дуже смішним. Та король бачив ситуацію дещо інакше.

Не знаю, як їм вдалося залишитись у королівстві та ще й живими, однак, праця у бібліотеці для таких обдарованих дівчат – це справжнє приниження.

– Цікаво, не здивуюсь, якщо цей принц огидна жаба.

– Що ти! Зовсім навпаки, він гарний. Та подейкують, що в нього дивні вподобання щодо… – Онорія намагалася підібрати слово – щодо інтимного життя. Кажуть він жорстокий. По-справжньому, з тих, що люблять біль та кров.

Я вигнула брови.

– В такому разі, може, сестри не такі вже й винуваті.

– Хтозна, вони й самі далеко не янголята, – знизила вона плечима.

Коли повернулася до робочого місця, натовп тільки збільшився. Тож, нарешті опинившись в архіві, я не тямила себе від щастя.

Минув тиждень, ельфів у моїй секції й справді поменшало. Поки що, мій рекорд на видачу книги становив тринадцять хвилин. Тож, я вже встигла отримати додаткові години в архіві.

Проблема полягала в тому, що це зовсім не означало, що я можу раніше почати, ні.

Тепер замість того, щоб йти додому о сьомій, виповзала з будівлі о пів на дев'яту.

Онорія сказала, що в неї пішов приблизно місяць, щоб вкладатися у сім хвилин.

Кілька разів до мене навідувалась пані Вельземіна, сідала у крісло біля вікна і спостерігала, як я працюю. Це діяло мені на нерви.

Карл кмітив за мною в архіві.

Тотальний контроль, що й казати. Я старалася як могла, тому що, саме вони будуть виставляти оцінки за практику.

Якось, у неділю, ми із Голдою блукали вулицями. Торби з покупками пливли за нами. Я з цікавістю розглядала вітрини. У бібліотеці мені видали аванс, тож, я хотіла купити нове взуття.

– На карнавал підеш? – спитала Голда показуючи рукою на великий малюнок, що зображував вулиці Ольфіра забиті ельфами у вечірніх нарядах і масках.

Знизу миготів напис: «Щорічний карнавал на честь богині Вети. Танці, веселощі, музика!»

– Не думаю, в мене є чим займатись і без танців, – хитнула головою.

– Які дурниці! Ти що, хочеш все життя просидіти вдома? Карнавал – це дуже гарно! Магічний феєрверк, чарівні вистави, брама сповнення бажань! Ельфи знають як святкувати.

– Мені це нецікаво, – насупилася я – до того ж, для такої події потрібна сукня, а я не збираюсь витрачати гроші на подібні дурниці.

– Ну, яка ти! Що ж, роби як знаєш, – здалася пані Шмок.

Ми зайшли до крамниці готового взуття і я купила нові черевички на пласкій підошві. Чорні, щоб підходили до всього.

Новий тиждень почався із неприємностей. І звали їх пан Льє де Бальмон.

Я як раз повернулася з обідньої перерви. Кілька підстаркуватих ельфів отримали книги й пішли до сусідньої зали.

Маючи трохи вільного часу, я вирішила почитати книгу, що принесла мені Онорія: «Історія створення й становлення Ельфійського королівства».

Я так заглибилась у читання, що аж підскочила на стільці, коли почула низький голос.

– То, от чим ви займаєтеся на робочому місті, пані Флоро. Як непрофесійно!

Я вже знала, що побачу Бальмона. Він стояв спершись руками на стійку. Елегантний темно-синій костюм трійка, запонки. Волосся зібране у низький хвіст.