Читати книгу - "Донька пастора"

відерці з гарячою водою, яке тримала напоготові. За двадцять хвилин Дороті завершила три нагрудні пластини. Пізніше їх потрібно ще буде доробити: пофарбувати алюмінієвою фарбою і вшити шнурівки по боках; а тоді ще треба було зробити броню на стегна і найгірше — шоломи. Віктор, розмахуючи мечем і намагаючись перекричати стукіт копит галопуючих коней, уособлював по черзі то Олівера Кромвеля, то Карла І, то «круглоголових», «кавалерів[34]», селян чи придворних дам. Діти вже починали нудитися: позіхали, скиглили й нишком обмінювалися копняками та щипками. Поки що покінчивши з нагрудними пластинами, Дороті змела сміття зі столу, підтягнула до себе швейну машинку й взялася за дублет кавалера із зеленого оксамиту — насправді то була пофарбована зеленкою марля, яка, втім, на відстані виглядатиме досить непогано.

Ще десять хвилин напруженої роботи. Порвалась нитка, у Дороті мало не вихопилося «чорт!», але вона вчасно спохопилася і швиденько протягла нову нитку у голку. Час грав проти неї. До дня вистави залишалося всього лиш два тижні, а їй ще стільки всього потрібно було зробити: шоломи, дублети, мечі, ботфорти (ті ботфорти переслідували її вдень і вночі, ніби привид днів минулих), піхви, манжети, перуки, шпори, декорації. Від однєї думки про все це їй робилося зле. Батьки дітей ніколи не допомагали з костюмами для шкільних вистав; точніше, вони завжди обіцяли допомогти, але у них завжди з’являлися важливіші справи. У Дороті розколювалася голова — почасти через спеку в теплиці, а почасти від напруження, адже вона шила й одночасно намагалася придумати, як зробити ботфорти з коричневого паперу. Вона навіть на деякий час забула про рахунок від Каргілла на двадцять один фунт сім шилінгів і дев’ять пенсів. Не могла думати ні про що інше, окрім величезної купи недоробленого одягу, що чекала на неї. І так весь день. Проблеми одна за одною сипалися їй на голову: то костюми для шкільної вистави, то прогнута підлога у дзвіниці, то борги з крамниць, то в’юнок у горошку, — і кожна по-своєму нагальна й виснажлива, так що вони витісняли одна одну.

Віктор пожбурив дерев’яний меч на підлогу і вийняв свого годинника.

— На сьогодні досить! — сказав він різким серйозним тоном, якого ніколи не полишав у спілкуванні з дітьми. — Продовжимо у п’ятницю. Розходьтеся, та хутчіш! Очі б мої вас більше не бачили!

Він подивився услід дітлахам, а, щойно вони зникли з очей, одразу ж викинув їх з голови, дістав з кишені ноти й почав нервово походжати туди-сюди, багатозначно зиркаючи на дві приречені рослини у кутку, чиї мертві брунатні пагони звисали з країв горщиків. Дороті й далі сиділа, схилившись над машинкою, і шила зелений оксамитовий дублет.

Віктор був невгамовним тямущим чоловіком і почувався щасливим лише тоді, коли з кимось сперечався. Його вродливе бліде обличчя, здавалося, постійно виражало невдоволення, але насправді то було не що інше, як звичайна хлоп’яча завзятість. Зустрічаючи його вперше, люди зазвичай казали, що він марнує свої таланти на безперспективній роботі директора сільської школи; та, правду кажучи, у Віктора не було якихось особливих талантів, окрім хіба що деякого хисту до музики і набагато яскравіше вираженого вміння давати собі раду з дітьми. Безнадійний у всьому іншому, він чудово ладнав з дітлахами, був з ними належною мірою суворим. Але, звісно, як і всі люди, Віктор зневажав свій справжній талант. Його інтереси були майже виключно духовними: таких, як він, називають «відданими церкві». Його давньою амбіцією було увійти в лоно Церкви, він би так і зробив, якби його мізки були краще придатними для вивчення грецької та єврейської. Коли йому відмовили у священництві, він природним чином обійняв посаду директора церковної школи та органіста, таким чином залишившись, так би мовити, бодай причетним до Церкви. Нічого й казати, що він був особливо ревним англокатоликом, вихованим часописом «Життя церкви», — строгіший у дотриманні церковних статутів, ніж самі церковники, обізнаний про історію церкви, експерт з церковної атрибутики і готовий у будь-який час різко постати проти модерністів, протестантів, науковців, більшовиків та атеїстів.

— Я тут подумала, — сказала Дороті, спинивши машинку і відтявши нитку, — що шоломи можна зробити зі старих котелків, якщо роздобудемо потрібну їх кількість. Відріжемо криси, а натомість пришиємо паперові потрібної форми і пофарбуємо їх сріблянкою.

— Боже, навіщо забивати собі голову такими дурницями? — вигукнув Віктор, який втратив весь інтерес до вистави, щойно закінчилася репетиція.

— Але мене найбільше хвилюють ті трикляті ботфорти, — продовжувала далі Дороті, кладучи дублет собі на коліна й оглядаючи його.

— Ой, та кому здалися ті ботфорти! Давай на хвилинку забудемо про виставу. Поглянь-но краще сюди, — сказав Віктор, розгортаючи перед нею ноти. — Я хочу, щоб ти поговорила зі своїм батьком. Спитай його, чи не могли б ми організувати церковну ходу десь наступного місяця.

— Знову? На честь чого?

— Ну, не знаю. Хіба важко знайти причину? Восьмого, наприклад, Різдво Пресвятої Діви Марії — чим не привід? Ми все зробимо зі смаком. Я знайшов неперевершений натхненний гімн, щоб співати всім хором, і, можливо, нам вдасться позичити в церкви Святого Ведекінда у Міллборо ту блакитну хоругву з Пресвятою Дівою. Якщо пастор не заперечуватиме, я одразу почну репетиції з хором.

— Ти ж знаєш, що він цього не схвалить, — відказала Дороті, пришиваючи ґудзики до дублета. — Він не дуже-то полюбляє церковну ходу. Краще навіть не питати, щоб не сердити його.

— Та що за чорт! — запротестував Віктор. — Ми вже кілька місяців не організовували ходи. Я більше ніде не бачив таких нудних служб, як у нас. Можна подумати, ми якась баптистська капличка.

Віктор безперестанку критикував нудну правильність пасторових служб. Його ідеалом було «істинне католицьке богослужіння», як він це називав, — що означало необмежену кількість ладану, позолочені образи та розкішну одіж, як у римських храмах. Як органіст, він завжди наполягав на більшій кількості церковних процесій, на багатшій музиці, на витонченішому хоровому супроводі під час літургії, тож між ним та пастором постійно відбувалося своєрідне перетягування каната. І в цьому випадку Дороті ставала на бік батька. Вихована у своєрідному стриманому viamedia[35]англіканства, вона від природи не переносила й навіть трохи побоювалася «ритуалізму» у будь-яких його проявах.

— Хай йому біс! — не вгавав Віктор. — Хода — це ж так чудово! Попереду ідуть хлопчики-скаути з хоругвами, а за ними хористи зі свічками; усі крокують вниз проходом, на вулицю через західні двері