Читати книгу - "Донька пастора"

під сукнею, шукаючи в ньому підтримки. Отець Макгвайр наближався до неї з виразом блаженного спокою на обличчі, не виказуючи найменшого здивування. Дороті вичавила із себе усмішку і нещасним голосом пробурмотіла: «Доброго ранку». Але отець мовчки проїхав повз неї, його погляд лиш на мить ковзнув обличчям Дороті й одразу ж втупився у далечінь. Отець із вражаючою майстерністю вдав, що не помітив її. Дороті ж, яка за своєю природою просто не здатна була так проігнорувати людину, знову сіла на велосипед і поїхала геть, намагаючись погамувати недобрі думки, що їх незмінно викликала зустріч з отцем Макгвайром.

П’ять чи шість років тому, коли отець Макгвайр здійснював обряд поховання на церковному кладовищі Святого Ательстана (у Кнайп-Гілл не було римо-католицького кладовища), між ним та пастором зав’язалася суперечка щодо доречності якоїсь деталі в траурному вбранні отця Макгвайра, й обидва священники розвели безсоромну полеміку прямісінько над виритою могилою. З того часу вони один з одним не розмовляли. Батько Дороті казав, що воно й на краще.

Що ж до інших священнослужителів Кнайп-Гілл: конгрегаціоналіста містера Ворда, весліанця містера Фолі і підстаркуватого лисого священника-баптиста, який волав свої вакханалії у церкві Ебенезера, — пастор називав їх зграєю вульгарних сектантів і заборонив Дороті мати з ними будь-які справи, якщо вона не хотіла викликати його невдоволення.

5

Була дванадцята година. У великій напівзруйнованій теплиці, де потьмянілі й позеленілі від часу та бруду шиби на дахових вікнах тепер переливалися, немов старе римське скло, поспіхом і дуже гучно репетирували «Карла І».

Дороті не брала участі у самій репетиції, її завданням були костюми. Взагалі-то, у всіх виставах, які ставили дітлахи з церковної школи, більшість костюмів виготовляла саме вона. Режисурою та постановкою займався директор церковної школи Віктор Стоун — або просто Віктор, як кликала його Дороті. Цей щуплявий, напрочуд діяльний, чорноволосий молодик двадцяти семи років, одягнений у чорне на манер пастора, саме гарячково розмахував скрученим сценарієм перед шістьма дітьми, які тупо витріщалися на нього. На довгій лавці при стіні ще четверо дітлахів вправлялися у «закулісних шумах», з дзенькотом б’ючись на кочергах, а в перервах сварячись через брудний пакетик м’ятних цукерок, сорок за пенні.

У теплиці було страшенно жарко і сильно смерділо клеєм та дитячим потом. Дороті стояла навколішки на підлозі зі шпильками в роті і ножицями в руці, швидко розрізаючи аркуші коричневого обгорткового паперу на довгі вузенькі смужки. Поруч, на гасовій плитці, булькотіла клеєварка; позаду, на вкритому чорнильними плямами робочому столі, що добряче хитався, громадилися купа незакінчених костюмів, аркуші коричневого паперу, швейна машинка, мотки мотузки, шматки сухого клею, дерев’яні мечі та відкриті баночки з фарбою. Дороті саме обмізковувала, як би його виготовити дві пари ботфортів сімнадцятого століття для Карла І та Олівера Кромвеля, і краєм вуха чула сердиті крики Віктора, який аж пінився від злості, що з ним частенько траплялося на репетиціях. Акторство було у нього в крові, а тому репетиції з нетямущими дітлахами видавалися йому несусвітньою нудьгою. Він походжав туди-сюди перед рядами юних акторів, виголошуючи палку напучувальну промову та час від часу роблячи випад проти одного чи іншого з них дерев’яним мечем, який узяв зі столу.

— Вдихни бодай трохи життя у свої репліки! — кричав він, штрикаючи у живіт одинадцятирічного хлопчика з лицем, як у вгодованого бичка. — Не лінуйся! Скажи так, щоб я тобі повірив! А то ти схожий на труп, який закопали, а потім знову вирили. Для кого ти бубниш собі під ніс? Випростайся і крикни на нього як слід. І зітри з обличчя цей похоронний вираз!

— Персі, іди-но сюди! — крикнула Дороті зі шпильками у роті. — Хутенько!

Вона виготовляла обладунки з клею і коричневого паперу, а це, мабуть, найгірша робота, якщо не брати до уваги тих злощасних ботфортів. Після стількох років практики Дороті могла майже що завгодно зробити з клею та коричневого паперу; у неї навіть виходили цілком пристойні перуки з коричневої паперової шапочки і пофарбованого клоччя, яке вона використовувала для імітації волосся. Можна було вжахнутися, якщо підрахувати, скільки часу Дороті витрачала за рік, вовтузячись з клеєм, коричневим папером, марлею та іншими атрибутами аматорських театрів. У всіх церковних фондів була хронічна потреба в грошах, а тому вони мало не щомісяця влаштовували шкільні вистави, процесії чи виставки живих картин, не кажучи вже про доброчинні базари та розпродажі.

Коли Персі — Персі Джоветт, маленький кучерявий хлопчина, син коваля — зліз із лави і з нещасним виглядом підійшов до Дороті, вона схопила шматок коричневого паперу, приклала до Персі і, вирізавши дірки для шиї та рук, обгорнула навколо хлопцевого тулуба та швидко сколола шпильками — і чорновий варіант нагрудника готовий. Теплиця заповнилася какофонією голосів.

ВІКТОР: Ну ж бо! Заходить Олівер Кромвель. Це ти! Ні, не такі Ти що думаєш, Олівер Кромвель скрадався б на сцену, як собака, якому щойно дали хорошого прочухана? Випростай спину. Груди вперед. І насупся. Це вже краще. А тепер: «КРОМВЕЛЬ: Стояти! У мене пістолет!» Ну ж бо!

ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, міс...

ДОРОТІ: Не крутися, Персі! Ради всього святого, постій хвилинку спокійно!

КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет!

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА НА ЛАВІ: Містере! Я впустила свою цукерку! [Схлипуючи] Я впустила цуке-е-е-е-ерку!

ВІКТОР: Ні, ні, ні, Томмі! Ні, ні, ні!

ДІВЧИНКА: Будь ласка, міс, мама просила вам переказати, що вона не зможе зробити мені панталони, як обіцяла, міс, бо...

ДОРОТІ: Я так ще чого доброго шпильку проковтну, якщо ти будеш так вертітися.

КРОМВЕЛЬ: Штояти! У мене піштолет...

МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА [в сльозах]: Моя цуке-е-е-е-е-ерка!

Дороті схопила пензлик з клеєм і почала гарячково намащувати коричневий папір, обгорнутий навколо торса Персі, наліплюючи на нього вузенькі смужки вздовж і впоперек, одну поверх одної, зупинившись, лише коли папір почав чіплятися їй до пальців. За п’ять хвилин з клею та коричневого паперу вона зробила панцир, який, коли трохи підсохне, зможе витримати навіть удар справжнім мечем. Персі, «закутий у сталь», що врізалася йому у підборіддя гострим паперовим краєм, подивився на себе з нещасним, приреченим виглядом собаки, якого хазяїн вирішив покупати. Дороті взяла ножиці, розрізала нагрудну пластину з одного боку і, відклавши її на кінець столу сушитися, взялася за іншу дитину. У теплиці пролунав страшенний гуркіт, коли «закулісники» почали репетирувати звуки пістолетних вистрілів та кінських копит. Пальці Дороті вже всі були в клеї, тож вона час від часу змивала його у