Читати книгу - "Там, за зимою, Ісабель Альєнде"

й Річарда, єдиного сина, який ріс у скромному помешканні в Бронксі[19], пещений, немов принц, захищений від світу ніжністю батьків. Згадуючи щасливе дитинство, чоловік часто запитував себе, чому він виявився не на висоті того, що йому прищеплювали змалку, чому не наслідував приклад батьків і сам виявився поганим чоловіком та батьком.

Річард зробився майже таким вродливим, як Джозеф, тільки нижчим, і не мав його непогамовного акторського темпераменту; був радше меланхоліком, як матір. Зайняті своїми справами батьки любили сина, не притлумлюючи його, і ставилися до нього з недбальством, типовим у ті часи, коли дітей ще не перетворили на проекти. Річарда це влаштовувало, бо хлопцеві давали спокій з його книжками і не вимагали чогось особливого. Вистачало добрих оцінок, добрих манер і добрих почуттів. Він проводив більше часу з батьком, ніж з матір’ю, бо Джозеф мав гнучкий розклад, а Хлоя, компаньйонка в модному магазині, зазвичай до пізнього вечора шила щось на роботі. Джозеф брав з собою сина у свої рятівні походи, як називала їх Хлоя. Вони розносили харчі та одяг, які надавали церкви й синагога, найнужденнішим родинам у Бронксі, єврейським і християнським. «Бідняка не питають, хто він і звідки, Річарде. У біді ми всі рівні», — напучав сина Джозеф. Через двадцять років він доведе це, опираючись на вулиці поліції й боронячи нелегальних мігрантів, жертв облав у Нью-Йорку.

Річард з несподіваною ніжністю подивився на Лусію. Та ще спала, і нічне забуття надавало їй уразливого й молодого вигляду. Ця жінка, яка в її віці могла б бути бабусею, нагадала Річардові його спочиваючу Аніту, його Аніту в двадцять з чимось років. Якусь мить чоловікові хотілося обхопити руками й поцілувати це обличчя, але він стримався, вражений зрадницьким поривом.

— Ну ж бо, підйом! — Річард поплескав у долоні.

Лусія розплющила очі й теж не одразу втямила, де вона й що тут робить.

— Котра година?

— Саме час починати діяти.

— Ще темно! Спершу кава. Я не можу думати без кофеїну. Тут холодно, мов на полюсі, Річарде, заради Бога, підвищ температуру, не будь таким скнарою. Де у тебе ванна?

— Скористайся тією, що на другому поверсі.

Лусія підвелася поступово: спершу стала рачки, тоді навколішки, потім сперлася руками об підлогу й стала догори задом, як навчали на заняттях йогою, й нарешті випросталася.

— Раніше я могла нахилятися. А тепер, коли розгинаюся, мене судомить. Клята старість, — пробурмотіла, чвалаючи до сходів.

«Отже не я один прямую до старості», — подумав Річард з деякою полегкістю. Він пішов готувати каву й годувати котів, а тим часом Евелін і Марсело потягалися, ніби мали ще цілий день попереду й могли гаяти час. Чоловік не став квапити дівчину, вочевидь виснажену подіями минулого дня.

Ванна на другому поверсі — чиста, якою, судячи з усього ніхто не користувався, була великою та старою, з позолоченими кранами й стояла на лев’ячих лапах. Лусія узріла в дзеркалі незнайому жінку з опухлими очима, почервонілим обличчям та білими й рожевими пасмами схожого на блазенську перуку волосся. Раніше ці пасма були морквяного кольору, але потім знебарвилися. Жінка швидко прийняла душ, за браком рушника обтерлася своєю сорочкою й пальцями пригладила волосся. Тепер їй були потрібні зубна щітка й косметичка. «Ти вже не можеш з’являтися на люди без маски й олівця для губ», — звернулася до дзеркала. Лусія плекала марнославство, мов якусь чесноту, завжди, за винятком тих місяців, коли проходила курс хіміотерапії, й так занепала духом, що Даніелі довелося змушувати її повернутися до життя. Щоранку давала собі час, щоб причепуритися, навіть коли залишалася вдома й ні з ким не бачилася. Лусія готувалася провести день, робила макіяж, вибирала вбрання, наче рицарський обладунок: то був її спосіб упевнено почуватися на людях. Її заворожували пензлики, фарби, лосьйони, рум’яна, пудра, тканини. Це був час приємної медитації. Лусія не могла обійтися без макіяжу, комп’ютера, мобілки й собаки. Комп’ютер був знаряддям праці, мобілка сполучала зі світом, передусім з Даніелою, а потреба в тварині виникла, ще коли жінка жила у Ванкувері, й тривала всі роки шлюбу з Карлосом. Її сучка Олівія померла від старості якраз тоді, коли Лусія боролася з раком. У ті часи їй довелося оплакати смерть матері, пережити розлучення, хворобу й втрату Олівії, своєї вірної подружки. Саме небо послало їй Марсело, цього чудового повірника; вони розмовляли, а потворність пса й допитливий погляд його витрішкуватих очей викликали в Лусії сміх: завдяки чихуахуа, який гавкав на мишей і привидів, їй вдавалося вихлюпнути нестерпну ніжність, що вирувала в ній, бо жінка не могла приділити її дочці, яку це засмутило б.

Лусія й Річард

Бруклін

Через десять хвилин Лусія застала Річарда на кухні — той робив тости, на столі стояли повний кавник і три великі чашки. Евелін повернулася з подвір’я з тремтячим від холоду собакою на руках і накинулася на каву й тости, які поставив перед нею Річард. Вона сиділа на табуретці з повним ротом така голодна й юна, що Річард зворушився. Скільки їй років? Поза сумнівом, більше, ніж могло здатися. Ймовірно, ця дівчина ровесниця його Бібі.

— Ми відвеземо тебе додому, Евелін, — сказала Лусія дівчині, коли допили каву.

— Ні! Ні, — Евелін схопилася на ноги так рвучко, що перекинула табуретку, й Марсело впав на підлогу.

— Це був легкий удар, Евелін. Не бійся. Я особисто поясню твоєму хазяїну, що сталося.

— Ідеться не лише про удар, — промимрила Евелін, змінившись з лиця.

— А про що ще? — спитав Річард.

— Ну ж бо, Евелін, чого ти така перелякана? — додала Лусія.

І тоді, затинаючись і тремтячи, дівчина сказала, що в багажнику автівки лежить труп. Їй довелося повторити це двічі, перш ніж Лусія усвідомила сенс її слів. Річардові зрозуміти їх було важче. Він розмовляв іспанською, але його коником була мелодійна португальська говірка Бразилії. Чоловік не вірив власним вухам: від цього неймовірного зізнання він похолонув. Якщо він вірно зрозумів, існувало дві можливості: або дівчина не сповна розуму і марить, або в її «Лексусі» справді лежить мрець.

— Труп, кажеш?

Понурена Евелін ствердно хитнула головою.

— Не може бути. Який труп?

— Річарде! Не будь смішним. Звісно, труп людини, який же ще, — втрутилася в розмову Лусія, сама така ошелешена, що насилу стримувала нервовий сміх.

— Як він туди потрапив? — у голосі Річарда все ще бриніла недовіра.

— Не знаю…

— Ти збила когось автівкою?

— Ні.

Збагнувши, що, можливо, їм таки доведеться мати справу з невідомим небіжчиком, Річард, як завжди в хвилини напруги, відчув раптовий напад алергії й почав чухати обома руками груди. Людина незмінних звичок і поведінки, він