Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

слід («Бач, отут, під правим оком, мене вкусив собака»), розповідала всілякі вигадки («Містер МакДаґл водив Бренді до SPCA» , — та я ясно чула в голові інше: «Собаку звати не Бренді, а Кенді. І він тебе не торкався, просто заричав, коли ти хотіла забрати в нього миску. А до SPCA його водила служниця»).

І вона мусила повірити мені. Я жила з нею там, у МакДаґлів, залишивши в Норко лише порожню мушлю свого тіла, над якою під час нічних прогулянок схилялася мама. Бідолашна мама ніколи не розуміла дивне дівча, яке спало з широко розплющеними в темряву очима. Часто мені доводилося хутко повертатись, аби заспокоїти матусю, усміхнутись їй сонно, поки вона обіймала мене: «Кармело, прокинься! Ну ж бо, Кармело, ти надто захопилася своїм сном!».

Я ніколи не була такою щасливою, як тоді, коли десь глибоко в мені з’являлась Анжела. Я напружувала думки, тиснучи на болюче місце, аби від мене не залишилось нічого, аби виникло запаморочення від порожнечі — і тоді легкодуха й усміхнена Анжела з’являлася на безтурботній поверхні моєї свідомості та манила за собою.

Усмішка не згасала на її обличчі. Й у МакДаґлів, серед м’якого затишку грошей, і згодом, у сестер Успіння в пансіонаті Святої Марії, де, власне, ці гроші оплатили їй класичну освіту — всюди вона аж пашіла щастям.

Життя в пансіонаті було інакшим. Її оточували чорні убори, довжелезні коридори, одноманітний триб — тож усмішка Анжели ледь помітно мерхла. Усе ж, попри стриманість усмішки, я помічала, що навіть у тих суворих стінах (значно привітніших, утім, ніж рідний дім) Анжела почувалася цілком щасливою.

Траплялося, мені ставало лячно, що Анжела повертатися до нас уже не схоче. Повернення ставали щоразу більш випробувальними, а життя в пансіонаті було справжнім задоволенням для витончених сердець. Rosa, rosa, rosae, Ромул і Рем, Сципіон Африканець, Юпітер і Зевс, класична культура, світські манери, що легко відчиняли двері до світу поважних людей — їй ніби вклали в руки ключі від першого класу, то невже вона залишить цю затишну місцину заради збіговиська каторжників, які залюбки роздерли б її душу на клапті, варто їй ступити на поріг батьківської оселі?

— Родина — це зустріч із тим, що поховано глибоко в нас.

Коли вона поверталась із пансіонату, після публічного приниження, як Кардинали виплескували всю свою брудну злобу на однострій послушниці, ми з Анжелою шукали якийсь віддалений закуток, аби повернутися до розмови, незавершеної того місяця. Ті миті близькості були єдиним зв’язком між нами, і саме під час тих розмов я зрозуміла глибоку Анжелину віру в щастя і прив’язаність до родини.

— Я одна з Кардиналів, я завжди буду однією з вас, хай там що вони зроблять і хай там що зроблю я!

Однак нашій близькості постійно загрожувала втіха, яку вони відчували від полювання на нас. Джеронімо цих дитячих витівок дозволити собі не міг. То були часи, коли йому було від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Тож він з іронічною посмішкою спостерігав за молодшими Кардиналами, яких відряджав за нами — зазвичай то були Тур, Зорро, Ґедзь чи хтось іще менший. Він їм казав: «Хай би сестра Анжела розповіла нам щось латиною» або «Давно вже не чули ми про військові походи нашого дорогого Цезаря»; і молодші брати кидалися по нашому сліду. Вони знаходили нас у глибині підвалу, у пральні за купою одягу, часом навіть під ліжком серед сірих бурунів пилу, і тягли до вітальні, до канапи на три місця, де на нас чекав Джеронімо — вельможний і непереможний: «То як там галли? Здається, того місяця Верцингеторикс дав під хвіст Цезарю, га?». І Анжела мусила перед усією родиною переказувати епізоди з історії Давнього Риму. Її безжально висміювали. У цієї гри була тільки одна мета.

Попри плутаність кімнат і коридорів жодного певного сховку в будинку не було, тож знаходили нас завжди. У місті також. Відколи зачинили шахту і розпочалися наші ігри з вогнем, місто збезлюдніло, залишалося з десяток житлових будинків, інші зірвали з прямокутних цементних підмурків або залишили нам на поталу — тож шукати захисту серед руїн було безглуздо. Норко перетворився на територію Кардиналів, не залишалося жодного каркаса, жодного румовища, які кожен із нас не знав би до останнього скрипу й зітхання.

Зрештою, ми з Анжелою отримали змогу проводити свої кришталево-болісні бесіди під захистом кюре Прюдома в церкві.

Кюре дозволяв нам звірятись одна одній перед бічним вівтарем, присвяченим Пречистій, і коли зграйка хлопчаків з’являлась у кінці нефа чи в брамі, достатньо було, щоби цей святий і міцний чолов’яга затулив нас — і наші брати мовчки зникали. На такий подвиг у Норко був здатен тільки він.

Невеличкий збляклий вівтар Пречистої — це місце, де я найбільше люблю зустрічатися з Анжелою. Він абсолютно голий, бідно оздоблений — але так і сяє! Єдина гостинна ніша в усій велетенській порожній церкві. Повітря тут дуже чисте, чутно, як вітер перебігає з вікна до вікна. Поруч зі мною, на лаві з темного дерева, сидить Анжела в однострої послушниці; вона розповідає про сни, які бачила в пансіонаті, вона не сумнівається, що на неї чекає довге прекрасне життя; Анжела постійно щось каже, міркує, задається питаннями, повертається до попередніх міркувань — завжди усміхнена, ніби намагаючись довести мені, що нічого поганого в прагненні щастя немає.

Я знову нас бачу, я знову нас чую — так чітко і ясно, ніби вона щойно прибула до МакДаґлів або вдавала розумницю в сестер Успіння, а я, залишившись на самоті, стежила за нею розпачливо. Невже ти не відчувала моєї присутності? Невже не відчувала, що я була там, поруч із тобою, серед учениць у тісних комірцях, які читали напам’ять Ламартена й Артюра Рембо? Я й досі — як і багато разів до того — запитую в тебе: «Ти відчувала мене?».

Ти дивилася на полум’я свічок, що догорали перед статуєю Пречистої Діви, і відповідала — ні, тобі дуже шкода; і запах паленого воску ставав нестерпним, відтоді нога моя не ступала до церкви Норко.

Ти казала, що там, у монастирі, ти пізнала чисту красу, тож якщо мій голос до тебе не долинав, то лише тому, що у твоїх вухах без упину лунала музика — музика Моріака, Жироду, Монтерлана, усіх великих співців французької мови, а особливо Жіда. Андре Жід і його «Страви земні» — книжка, яку ти цитувала сторінками, фрази з якої наснажували тебе до життя, до бажань і від яких я німіла — пригадуєш Андре Жіда? Ти вмовляла мене не турбуватися, казала, що всі ці доньки багатіїв, з