Читати книгу - "Лялька, або Бухгалтер на вимогу, Анна Пахомова"

ч. 12 Віолетта

Ч. 12

Віолетта

- Я чекаю, - владний наказ не дає мені ані хвильки оговтатись чи подумати. Артур сам бере мою руку і кладе на свій член.

Неочікуванно я дивуюсь тому, який він ніжний на доторк. Як оксамит. Чоловіче єство наповнює мою долоню, не поміщається в ній, сіпається на зустріч моїм пальцям. Мені лячно, і водночас дуже цікаво. Тим більше, що коли я стискаю пальці навколо стволу Журба видає задавлений стогін.

- Боляче? – хочу прибрати руку, але чоловік не дозволяє.

- Навпаки, - мене гіпнотизує темний, як гріх погляд, і я покірно роблю те, до чого мене спонукають. Артурові пальці лежать поверх моїх, він змикає їх, приховуючи під своєю долонею мою, і робить кілька рухів згори вниз. Видовище просто зводить мене з розуму.

Одночасно те саме він робить між моїх ніг. Як же це неправильно. Так не має бути. Та голос глузду разом з соромом тане в новій хвилі задоволення, що підкрадається до мене. Не розумію як так вийшло, що я сама без примусу пещу член, і отримую від цього неймовірне заколення. З кожним моїм рухом орган ніби збільшується і твердіє, і від того все сильніше нагрівається все у мене в середині.

- І ще трішки, і я кінчу, - сповіщає мене Артур. – Давай, не опирайся.

Його хрипкий голос діє на мене як батіг, змушує ширше розвести ноги і податись на зустріч його вмілим пальцям. Я забула про все, про увесь світ, стиснулась до двох точок – того що робиться зараз з моїм клітором, того як мої пальці самі собою підлаштовуються під ритм Артура. Рух, ще один, і мене випинає дугою на сидінні, здається, я голосно стогну, але мені байдуже. Я конвульсивно стискаюсь знову  і знову, відчуваючи неймовірно потужний оргазм.

Одночасно «монстр» в моїй долоні здригається, і мої пальці заливає гаряча густа рідина.

Артур відкидається на своє сидіння, прикривши очі, я роблю те саме. Мені треба оговтатись, вирівняти дихання, заспокоїтись.

- Серветки, - чоловік дістає з прихованої скриньки пачку вологих серветок, дістає кілька собі, решту віддає мені, і я стираю з пальців сліди свого гріхопадіння. А сама думаю, що ж буде далі? Як тепер мені з ним себе поводити?

По спині котиться холодна хвиля розуміння того, що я накоїла.

- Ти така мокра, і так палко кінчаєш, - Артур мружиться, роздивляючись мене ніби вперше. – Якби не знав хто ти, вирішив би, що я перший, хто довів тебе до такого стану.

«Так і є, чорт забирай!», - хочу крикнути йому. Але слова застрягають в горлі. Тільки киваю своїм словам. Вигляда, ніби я просто погоджуюсь з Артуром.

- Уже мрію відчути як ти кінчаєш, коли я буду в тобі, - продовжує Журба, і від цих слів у мене ніби вібрує якась внутрішня струна. Страшно зізнатись, але зараз я теж цього б хотіла. Відчути як воно бути з коханим чоловіком. До кінця.

- Ні, - натомість відповідаю, ховаючи палаючі щоки за волоссям.

- Так, Віолетта. Ти щойно сказала мені так, - він поправляє свої штани, і каже жорстко, ніби випльовує слова: - Чекаю тебе завтра після наради в своєму кабінеті, або твої фото підуть гуляти просторами Інтернету. Годі гратись і набивати собі ціну.

Не можу повірити власним вухам. Хапаю ротом повітря і не знаходжу що йому відповісти.

- Все, іди, не затримую, - останні слова висікають з очей сльози. Артур поводиться зі мною як з підстилкою. Хвойдою, яку використали, а потім випровадили геть.

Вискакую під дощ, поки ще не розуміючи, що мені робити далі. Мене душать ридання. Сльози змішуються з струменями води, холодні потьоки миттю остуджують палаючі щоки, забиваються мені за комір, течуть паскудними струмінцями по спині, немов холодні змійки. Я повільно крокую до свого двору, навіть не продумуючи шукати парасольку. Байдуже. Мені просто байдуже що буде зі мною.

Бо попереду мене не чекає нічого світлого, чи доброго. Тільки звання проститутки, і повний зневаги погляд коханого чоловіка. А якщо я відмовлюсь, то буде тільки гірше.

Навряд чи моя мама переживе такий сором, навряд чи повірить що на тих фото не я. Вона не стане на мій бік. Це пастка, яка з гучним грюкотом зачинилась за моєю спиною, і я не бачу виходу.

В квартиру я зайшла мокра до нитки. Мене били дрижаки, зуби цокотіли.

- Віолетто, як ти примудрилась? – мама з докором подивилась на брудні калюжі, що натекли біля моїх ніг.

- Я зараз приберу, - почала стягувати з себе мокрий одяг тремтячими руками.

- Спочатку піди під гарячий душ, а я поки нагрію тобі чаю, - від цього маленького прояву турботи мене знову пробило на ридання. – Тобі треба добряче прогрітись, якщо не хочеш пневмонії.

Може все не так погано, як  я собі уявляю?   Може ще є можливість достукатись до Артура? Чи мама займе мій бік, якщо Журба виявиться таким вже покидьком?  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно