Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

розчахувала двері до духовного світу й вимагала розмови з менеджером. І поки вона готувала сніданок і нарізала собачий харч для Людмили, вона почала чути голоси. Вони були дуже слабкі. Не так, ніби вони на самій межі чутності, адже це були голоси того штибу, які звичайне вухо чути не може. Вони були всередині її голови.

...глянь що ти робиш... де я є... припини штовхатися, тут...

І вони знов ущухли.

Їх витіснило повискування із сусідньої кімнати. Вона відштовхнула убік своє варене яйце і перевальцем пройшла крізь намистинчасту завісу.

Шум лунав з-під строгої, але не позбавленої сенсу ряднинки, яка вкривала її кришталеву кулю.

Евадна повернулася назад на кухню і обрала важку пательню. Раз чи два змахнула нею в повітрі, звикаючи до ваги, а потім підкралася до кулі під накривкою.

Тримаючи напоготові пательню, щоб прибити будь-яку погань, вона зісмикнула накривку. Куля поволі крутилася і крутилася на своїй підставці.

Евадна спершу спостерігала за нею. Потім вона заслонила штори, опустилася в крісло, глибоко вдихнула і спитала:

— Хто тут, озвись?

Більша частина стелі обвалилася.

Після кількох хвилин і певної кількості зусиль пані Кекс примудрилася вивільнити голову.

— Людмило!

У коридорі почулися м’які кроки, й щось увійшло із заднього подвір’я. Це була, в загальних рисах, явно жінка, і навіть приваблива, вбрана в цілком звичайне плаття. Також вона явно страждала від надлишкового волосся, яке не змогли б здолати усі витончені рожеві станки для гоління у світі. Також у цьому сезоні носили довгі зуби й кігті. Мимоволі очікувалося, що почвара загарчить, але вона заговорила — приємним і цілком людським голосом.

— Мамо?

— Я тутечки внизу.

Грізна Людмила підняла велетенську балку й легко відкинула її убік.

— Що сталося? Хіба твоє провіщення не було увімкнене?

— Одключила, шоб з пекарем побалакать. Божечки, ну мене й розтеліпало!

— Зробити тобі чашечку чаю?

— Давай-давай, ти знаєш, що завжди трощиш чашки, коли твій Час.

— В мене вже краще виходить, — сказала Людмила.

— Ото розумничка, но я сама зроблю, та й на тім спасибі.

Пані Кекс устала, струсила тиньк із фартуха і сказала:

— Вони верещали! Вони верещали! Геть чисто всі!

* * *

Академічний садівник Модо полов трояндову клумбу, коли прадавній оксамитовий моріжок за ним набубнявів і проріс тіневитривалим і посухостійким Кошелем Буком, який заморгав на світло.

— Це ти, Модо?

— Ви праві, пане Буче, — сказав ґном. — Подати вам руку, щоб вилізти?

— Гадаю, я впораюся, дякую.

— У мене в повітці є лопата, якщо треба.

— Ні, все цілком у порядку, — Кошіль піднявся з трави і обтрусив ґрунт із залишків мантії, — вибач за моріжок, — додав він, глянувши униз на дірку.

— Не турбуйтеся, пане Буче.

— Багато часу займає привести його в такий вигляд?

— Гадаю, років п’ятсот.[21]

— Трясця, мені шкода. Я націлявся у льохи, але, здається, збився із азимуту.

— Не переймайтеся цим, пане Буче, — привітно сказав ґном. — Усе одно все росте як несамовите. Я її закидаю по обіді, закопаю трохи насіння, і п’ять сотень літ пролетять, як на крилах, заждіть і побачите.

— Якщо так і далі піде, точно побачу, — сумовито сказав Кошіль. Він роззирнувся. — Архіректор тут? — спитав він.

— Я бачив, як всі вони рушили до палацу, — сказав садівник.

— Тоді гадаю, я піду скоренько прийму ванну й перевдягнуся. Не хочу нікого турбувати.

— Чув, ви не тільки померли, але вас ще й поховали, — сказав садівник, коли Кошіль пошкандибав геть.

— Це правда.

— Хорошу людину не закопати, еге?

Кошіль обернувся.

— До речі... де вулиця В’язів?

Модо почухав вухо.

— Це хіба не та за Патоковидобувним трактом?

— О, так. Я пам’ятаю.

Модо повернувся до прополювання.

Круговоротна природа Кошелебукової смерті не надто його турбувала. Зрештою, дерева, які взимку мають мертвий вигляд, кожної весни знову розцвітають. Висхле старе насіння, яке потрапляє в ґрунт, проростає новими паростками. Практично ніщо не помирає надовго. Візьміть до прикладу компост.

Модо вірував у компост із тією ж пристрастю, із якою інші люди вірували в богів. Його компостні купи здіймалися, бродили і слабко світилися в темряві — можливо, через таємничі й, імовірно, незаконні домішки, якими Модо їх підживлював, хоча досі нічого не було доведено, і в будь-якому разі ніхто не збирався в них копатися, щоб глянути, що всередині.

Цілком мертва маса, але при тому якимось чином жива. І вона, безперечно, зрощувала троянди. Верховний верховик пояснював Модо, що його троянди росли такими великими, бо це чудо існування, але Модо особисто думав, що вони просто хотіли забратися так далеко із компосту, як тільки могли.

Купам було де розгулятися цього вечора. Бур’яни справді почувалися добре. Він ніколи не бачив, щоб рослини підростали так швидко й буйно. Це, певно, усе через компост, думав Модо.

* * *

Допоки чарівники дісталися палацу, там здійнялася веремія. Предмети умеблювання літали попід стелею. Косяки столового начиння, мов сріблясті коропи, зависли в повітрі, спалахом промайнули повз Архіректора і пірнули на глибину в коридорі. Здавалося, це місце обійняв вибірковий і тверезомислячий ураган.

Інші люди вже прибули. Серед них була група, одягнена значною мірою як чарівники, хоча для тренованого ока були важливі відмінності.

— Жерці? — сказав Декан. — Тут? Поперед нас?

Дві групи почали потай займати позиції, що розв’язували їм руки.

— Та на що вони здатні? — спитав Верховний верховик.

Метафорична температура помітно впала.

Повз них проплив, вихляючись, килим.

Архіректор зустрівся поглядом із велетенським Верховним жерцем Сліпого Іо, який, як верховний жрець верховного бога невпорядженого пантеону Дискосвіту, був найближчим у Анк-Морпорку до представника релігійних справ.

— Довірливі дурні, — промурмотів Верховний верховик.

— Безбожні кустарі, — сказав маленький служка з-за черева Верховного жерця.

— Легковірні ідіоти!

— Атеїстичні покидьки!

— Підлесливі пришелепки!

— Здитинілі фіґлярі!

— Кровожерні жерці!

— Настирні чарівники!

Ридикуль підняв брову. Верховний жрець легенько кивнув.

Вони залишили дві групи кидатися одна в одну прокляттями з безпечної відстані й безтурботно прогулялися у відносно тиху частину кімнати, де за статуєю одного з Патрицієвих предків розвернулися і подивилися один одному в обличчя.

— Тож... як справи в богодіставанні? — сказав Ридикуль.

— Стараємося з усіх скромних сил. А як небезпечне носопхайство у речі, які людям і розуміти не слід?

— Незле, незле, — Ридикуль