Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Чендлер засміявся і вказав на краєвид за бортом.
— А це тобі схоже на фантазію?
То було вперше, коли Пул побачив справжній горизонт, відколи прибув до Зоряного міста, і він був не так далеко, як можна було уявити. Врешті-решт, Пул стояв на зовнішньому боці кільця, у сім разів більшого в діаметрі за Землю, тож краєвид над дахом цього штучного світу наче мав би тягтися на кілька сотень кілометрів…
Він колись добре рахував подумки — рідкісне явище в його часи, а тепер, мабуть, і поготів. Формула відстані до горизонту була проста: квадратний корінь із добутку подвоєної висоти й радіуса — таке не забудеш навіть якщо захочеш…
«Подивимося — ми зараз на висоті десь 8 метрів… — тож корінь із 16 — це легко! — скажімо, радіус тут 40000 — відкинемо три нулі, щоб перевести в кілометри — 4 помножимо на корінь з 40 — гм, виходить трохи більше за 25…»
Ну, двадцять п’ять кілометрів — то чимала відстань, і, звісно, жоден космопорт на Землі ніколи на вигляд не був таким велетенським. Пул знав, чого чекати, але стежити за тим, як від поверхні відриваються кораблі, у кілька разів більші за його давно втрачений «Діскавері», та ще й без жодного звуку, без очевидних рушіїв, все одно було моторошно. Хоч Пул і сумував за полум’ям і лютим напором прадавніх стартів, він мусив визнати, що такий спосіб був чистіший, ефективніший і набагато безпечніший.
А найдивнішим було сидіти тут, на Кільці, на самій геостаціонарній орбіті — і все одно відчувати вагу! Всього за кілька метрів від нього, за вікном крихітної зали для спостереження, службові роботи й кілька людей у скафандрах літали собі у своїх справах, однак всередині «Голіафа» інерційне поле підтримувало стандартну марсіанську силу тяжіння.
— Ти впевнений, що не передумаєш, Френку? — жартома спитав капітан Чендлер, ідучи на місток. — До старту ще є десять хвилин.
— Якби передумав, то навряд чи став би дуже популярним, га? Ні, як казали в старі часи, усе погоджено. Готовий чи не готовий, а я лечу.
Коли двигун запустився, Пул відчув потребу побути самому, і маленький екіпаж — лиш четверо чоловіків і троє жінок — поставилися до цього бажання з повагою. Мабуть, вони вгадали, як він мусив почуватися: удруге за тисячу років покидати Землю і знову летіти назустріч невідомій долі.
Юпітер-Люцифер був на іншому боці Сонця, і майже пряма лінія орбіти «Голіафа» мала вивести їх ближче до Венери. Пул не міг дочекатися, коли зможе на власні очі побачити, чи почала сестринська планета Землі відповідати такому описові після багатовікового терраформування.
З висоти тисячі кілометрів Зоряне місто здавалося велетенським металевим поясом навколо земного екватора, вкритим цятками пускових башт, герметичних куполів, риштовання, що підтримувало наполовину складені кораблі, антен та інших, загадковіших, конструкцій. Усе це швидко зменшувалося, коли «Голіаф» направився в бік Сонця, і наразі Пул побачив, яким той пояс був незавершеним: у ньому були велетенські розриви, перекриті лиш павутинням тимчасового каркасу, і ті розриви, певно, ніколи не будуть зрощені повністю.
А тепер вони падали нижче від площини кільця; у північній півкулі стояла середина зими, тож тоненький німб Зоряного міста був нахилений під кутом більш як двадцять градусів до сонця. Пул уже бачив Американську й Азійську вежі — блискучі лінії, що тяглися в далечінь поза блакитною імлою атмосфери.
Він ледь-ледь усвідомлював час, поки «Голіаф» набирав швидкість, рухаючись прудкіше за будь-яку комету, що коли-небудь випадала з міжзоряного простору в бік Сонця. Майже повна Земля й досі домінувала в полі зору, і тепер він побачив усю довжину Африканської вежі, що була його домівкою в тому житті, яке він саме залишав позаду — ймовірно, не міг не подумати він, що залишав назавжди.
Коли вони віддалилися на п’ятдесят тисяч кілометрів, він зміг побачити все Зоряне місто — вузький еліпс, що оповив Землю. Хоч його дальній край ледь виднівся й був лише волосинкою світла на зоряному тлі, думка про те, що людство тепер залишило такий знак у небесах, неймовірно вражала.
Тоді Пул пригадав нескінченно величніші кільця Сатурна. Астроінженерам ще було дуже й дуже далеко до досягнень Природи.
Або — якщо то було правильне слово — Деуса.
Розділ 15. Проліт Венери
Коли він прокинувся наступного ранку, вони вже були біля Венери. Але велетенський сліпучий півмісяць і досі закутаної в хмари планети не був найефектнішим об’єктом у небі.
«Голіаф» плив над нескінченним простором зморщеної срібної фольги, що виблискувала на сонці невтомно мінливими візерунками.
Пул пригадав, що в його часи був один художник, який загортав у пластикову плівку цілі будівлі. Як би йому сподобалася можливість запакувати в лискучу обгортку мільярди тонн космічної криги… Тільки так можна було захистити кометне ядро від випаровування під час мандрівки в бік Сонця, що тривала десятки років.
— Тобі пощастило, Френку, — сказав йому Чендлер. — Я такого ще й сам ніколи не бачив. Має бути видовищно. До падіння трохи більш як година. Ми легенько її підштовхнули, щоб вона вже точно впала в потрібному місці. Не хочеться скинути таке комусь на голову.
Пул приголомшено дивився на нього.
— Тобто… На Венері вже живуть люди?
— Десь із п’ятдесят навіжених науковців, коло південного полюса. Звісно, вони добряче закопалися, але ми їх трохи розтрусимо, хоч воно й упаде на інший бік планети. Мабуть, правильніше сказати «над іншим боком планети», тому що мине аж кілька днів, перш ніж щось, окрім ударної хвилі, досягне поверхні.
Поки іскристий і блискучий у захисній обгортці космічний айсберг знижувався до Венери, Пула заскочив раптовий живий спогад. Різдвяні ялинки його дитинства так само оздоблювали дуже схожими прикрасами, тендітними кульками з кольорового скла. І таке порівняння не було цілком абсурдним: для багатьох родин на Землі це й досі була слушна пора для подарунків, а «Голіаф» приніс іншій планеті неоціненний дар.
Радарне зображення страдницького ландшафту Венери — дивні вулкани, пласкі бані й вузькі, звивисті каньйони — домінувало на головному екрані «Голіафового» пульта керування, але Пул віддавав перевагу інформації, отриманій з власних очей. Хоч суцільне море хмар, що вкривало планету, не виказувало й дрібки того пекла, що творилося під ним, Пулові хотілося побачити, що буде, коли викрадена комета влучить у нього. За якісь секунди незліченні тонни мерзлих гідратів, які десятиліттями розганялися, ніби котячись із гори від самого Нептуна, видадуть усю свою енергію назовні…
Початковий спалах був навіть яскравіший, ніж він очікував. Як дивно, що набій з криги може згенерувати температуру, що сягає, вочевидь, десятків тисяч градусів! Хоч фільтри оглядового ілюмінатора й мали
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк», після закриття браузера.