Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

Корабель летів тепер горизонтально із швидкістю близько семисот кілометрів на годину, дотримуючись висоти один кілометр. Камову доводилося щохвилини змінювати напрямок, обходячи могутні грозові фронти, які один за одним виникали на нашому шляху.

Через сорок хвилин такого польоту ми були змушені пройти крізь край одного з цих фронтів і змогли наочно переконатися, що такої грози, як на Венері, ніколи не буває на Землі.

Корабель немов занурився в море. Суцільна маса води закрила все навколо. Стало зовсім темно. Блискавки спалахували так часто, що зливалися одна з одною, але крізь щільну стіну води здавалися тьмяними. Грім гримів безупинно, і в цьому гуркоті не стало чути, як працює наш двигун.

На щастя, це тривало тільки одну хвилину. Корабель минув смугу грози, і вона лишилася позаду, як похмура, чорна стіна.

Я помітив, що висота польоту значно зменшилася. Нас відділяло від поверхні моря не більше трьохсот метрів.

Поглянувши на Камова, я зрозумів з виразу його обличчя, що ця обставина його турбує.

Чужа планета зустрічала непроханих гостей не дуже люб'язно. Важка маса води, що обрушилася на корабель, примусила його втратити цілих сімсот метрів висоти. Коли б ми не проминули грозовий фронт так швидко, то легко могли опинитися в морі.

— Сергію Олександровичу! — звернувся Бєлопольський. — Чи не вважаєте ви, що залишатися тут небезпечно?

— Що ж ви пропонуєте? — у голосі Камова мені почулися насмішкуваті ноти.

— Я нічого не пропоную, — сухо відповів Бєлопольський. — Я просто запитую.

— Так, звичайно, небезпечно, — відповів Камов, — але залишити Венеру, не з'ясувавши того, що ми повинні з'ясувати, я не вважаю можливим.

Бєлопольський нічого не відповів. Корабель і далі летів на тій висоті, на яку його скинула гроза.

Стало трохи світліше, видимість поліпшилась, і я скористався з цього, щоб зробити кілька знімків океану Венери.

Що це був океан, а не море, ставало очевидним. Ми летіли вже близько двох годин, але ніде не видно було ні найменшої ознаки берега.

Мою увагу притягли якісь червоні бліки на хвилях. Вони спалахували й гасли внизу, прямо під нами. З боків їх не видно було. Я хотів звернути на них увагу Камова, але в цю ж мить сам догадався, що це таке.

Це був відблиск полум'я з дюзів корабля.

Схопивши апарат, заряджений кольоровою плівкою, я зафіксував цей незвичайний і разючий ефект — відображення земного вогню на хвилях океану іншої планети.

Попереду по курсу знову виникла широка чорна смуга. Грозовий фронт був такий величезний, що обійти його ми не могли. Невже Камов наважився знову рискувати? Та ні! Корабель різко пішов угору. Через хвилину ми знову летіли в молочнобілому тумані. Гроза шалено лютувала вже внизу.

— Надзвичайна картина! — сказав Пайчадзе. — Планета, сповнена юних, не розтрачених сил. Такі величезні грози були на Землі за часів її молодості, багато мільйонів років тому. Тепер я вірю, — на Венері будуть живі істоти.

Ми давно вже зняли шоломи, атмосферний двигун працював відносно тихо, і розмовляти було цілком можливо.

— Тільки будуть? — запитав я.

Потай для себе я все ще сподівався, що ми знайдемо життя тепер, та Арсен Георгійович говорив про далеке майбутнє.

— Вам хочеться, щоб на чудовій планеті життя вже існувало? — запитав він. — Ладен зробити поступку. Можливо, що у водах океану виникли найпростіші організми. Через мільйони років з них розвинуться різноманітні форми тваринного світу.

— Чому найпростіші? — не здавався я. — Можливо, вже з'явилися які-небудь іхтіозаври чи бронтозаври.

— Шукайте! — сказав він. — Спіймайте їх в об'єктив апарата.

— Я постараюся це зробити, як тільки Сергій Олександрович спуститься.

Тимчасом Камов декілька разів спускався і знову набирав висоту, переконавшись, що ми ще не проминули грозу. Так минуло півтори години. Нарешті, ми знову побачили поверхню планети. Під нами, як і раніше, був океан.

Смуга грози, яку ми обминули і яка мала завширшки більше ніж тисячу кілометрів, мабуть, охоплювала величезну площу. Стало ясно, що грози — звичайне і повсюдне явище на Венері. Близькість до Сонця викликала велике випаровування води, і, збираючись у хмари, вона падала назад страшенними зливами.

Та чи має океан, який розіслався під нами, де-небудь кінець чи, може, він вкриває всю поверхню планети?

— Материки або острови повинні бути, — зауважив Бєлопольський. — На планеті, безумовно, є рослинність, інакше наявність вільного кисню пояснити не можна. Ми обов'язково побачимо сушу.

Години минали за годинами, але океан був усе таким же. Корабель летів то в один, то в другий бік, піднімався вгору і знову опускався. Камов маневрував, намагаючись не потрапити під безперервні зливи, страшенної сили яких ми вже зазнали.

Я пильно вдивлявся в пінисту поверхню океану, сподіваючись помітити в бінокль хоч найменшу ознаку життя, але марно. І вода і повітря були пустинні.

Поставивши на апарат найбільший з моїх об'єктивів, я фотографував океан Венери десятки разів. Можливо, те, чого я не помітив, виявиться на знімку.

Ми пролетіли майже п'ять тисяч кілометрів, і тільки наприкінці восьмої години польоту корабель пройшов, нарешті, над береговою смугою.

Воду змінив ліс.

Він був так само безкраїй, як і океан. Густий рослинний килим простягався у всі боки до самого горизонту. Але він був не зелений, як на Землі, а оранжовочервоний.

Наукове передбачення пулковського астронома Г. А. Тихова блискуче справдилось. У 1945 році він висловив припущення, що внаслідок жаркого клімату рослини Венери, якщо вони існують, повинні відбивати оранжові і червоні промені Сонця, які несуть зайвий для них запас теплової енергії. Через протилежну причину рослини Марса повинні бути голубуватого кольору. Дуже скоро ми зможемо переконатися, чи це так.

Камов спустився ще нижче.

Ми бачили величезні дерева. Вони стояли так щільно, що роздивитися їх було зовсім неможливо при швидкості корабля двісті