Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

Спуск тривав сорок сім хвилин, і протягом цього часу я відходив од свого вікна тільки для того, щоб перевірити роботу автоматичних кіноапаратів, які знімали планету, що наближалася, і замінити плівку.

Чотири фотоапарати, а також багато негативних матеріалів були поруч. Все це було наготовлено заздалегідь, бо ходити з обсерваторії в інші приміщення корабля було дуже важко. Двері опинилися зараз на «стелі», і до них вела прикріплена декілька годин тому легка алюмінійова драбина. Щоб добратися до моєї лабораторії, розташованої в середній частині, довелося б підніматися на височину чотириповерхового будинку. Це було і довго і стомливо. Ми заздалегідь вжили всіх заходів, щоб якнайменше виходити з обсерваторії, поки корабель не залишить Венеру і життя не ввійде знов у «невагому фазу», що стала для нас вже звичною.

Планета наближалася.

Через двадцять хвилин швидкість корабля зменшилася до шістнадцяти з половиною кілометрів на секунду, тепер ми були за чотирнадцять тисяч кілометрів від неї.

Венера закривала собою майже весь видимий горизонт. З цієї близької відстані вона здавалася сліпучобілою, однак ясно було видно тіні між окремими масивами хмар. Я уважно шукав у сильний бінокль хоч невеличкого розриву в цій густій рухливій масі, яка клубочилася, але не знаходив ні одного. Товщина хмар була, мабуть, дуже велика.

«Невже, — думав я, — побоювання Камова виправдаються, невже хмари простягаються до самої поверхні планети? Як буде прикро, коли ми нічого не побачимо! А що ми взагалі можемо побачити? Бєлопольський казав, що на Венері, як припускають учені, існують тільки океани і заболочені простори суші. Тепер майже напевно з'ясувалося, що там є рослинність. Можливо, зазирнувши під хмаровий покрив, ми побачимо квітуче життя населеної країни, великі міста, оброблені поля, кораблі в океані. Що побачать наші очі через декілька хвилин?»

Я дуже хвилювався. В такому ж стані були і мої товариші. Навіть завжди незворушний Камов признався мені потім, що і в нього виникали такі ж думки, як у мене. Вперше за всю свою історію люди готувалися проникнути в таємницю іншого світу. Правда, вони були на Місяці, але тоді всі заздалегідь знали, що це — позбавлений життя, мертвий світ, а тут все було загадкою. Тоді був добре вивчений маленький супутник Землі, а тут велика таємнича планета, майже така за розміром, як і наша.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин, і відстань, або, вірніше сказати, висота стала близько п'яти тисяч кілометрів. Швидкість корабля зменшилася до семи з половиною кілометрів на секунду і далі невпинно знижувалася.

Ще через десять хвилин корабель був уже так близько, що я не міг осягнути оком всієї поверхні хмарового покриву.

В цей час Камов порушив мовчанку, яка за весь час спуску ні разу не переривалася.

— Костянтине Євгенійовичу, визначте віддаль до верхнього шару хмар.

— Сто шістдесят п'ять кілометрів, — майже одразу відповів Бєлопольський.

— За радіопрожектором віддаль до поверхні планети сто сімдесят сім кілометрів, — сказав Камов. — Отже, верхня межа хмарового покриву знаходиться на висоті дванадцяти-тринадцяти кілометрів.

Наближалася вирішальна хвилина. Швидкість корабля настільки зменшилася, що віддаль у сто шістдесят кілометрів, яку ми зовсім недавно пролітали за п'ять з половиною секунд, була достатньою для маневрування.

Камов натиснув кнопку, і мені було видно з мого вікна, як із борта корабля повільно висунулося широке крило. Таке ж крило з'явилося і з другого боку.

Ще кілька секунд, і хмаровий покрив планети зімкнувся навколо нас. Ми опинилися в густому тумані. Я виразно почув, як двигуни на мить змовкли і потім знову почали працювати, але вже набагато тихше. Гальмування припинилося, змінившись поступальним рухом.

Космічний корабель, який перетворився в реактивний літак, поринав усе глибше і глибше.

Бєлопольський залишив своє місце і став біля пульта. Камов не відривався від перископа, і Костянтин Євгенійович почав уголос називати висоту польоту за показниками радіопрожектора.

— Дев'ять кілометрів!.. Вісім з половиною! Вісім!.. Сім з половиною!

Молочний туман був, як і раніше, густий.

— Сім… Шість з половиною!.. Шість!

Моє серце страшенно билося. Шість кілометрів відділяло нас від поверхні іншої планети, на яку ще ні разу не вдавалося глянути жодній людині. Чи закінчаться коли-небудь ці прокляті хмари?!

— П'ять з половиною!.. П'ять!..

Я відчув, що корабель змінив напрямок. Із вертикального його політ перетворився в майже горизонтальний.

— Безконечність! — сказав Бєлопольський. Значить, попереду нас не було високих гір.

— Поверніть прожектор до Венери, — сказав Камов. Я на його місці мимоволі сказав би «до Землі», але він не міг так помилитися. Камов, очевидно, зберігав цілковитий спокій.

— Чотири! — сказав Бєлопольський. — Три з половиною!.. Три!

Саме в цей час пролунав дзвоник кіноапарата, який повідомляв мене, що плівка закінчується. Схопитися, замінити стрічку — потрібно хвилину, але я пропустив ту мить, коли ми виринули з хмар.

Бєлопольський тільки-но повідомив: «Півтора!», коли Камов повернув голову і неголосно сказав:

— Венера!

Я кинувся до вікна. Бєлопольський — до іншого.

Під нами, наскільки було видно, розстилалася бурхлива поверхня води. З висоти півтора кілометра ясно було видно довгі ряди хвиль з яскравобілими гребенями піни. Очевидно був сильний вітер. І ні найменших ознак суші. Чи це було море, чи великий океан і чи є де-небудь взагалі тверда поверхня, — ми, звичайно, не знали. Зверху нависало густе покривало хмар. Темносвинцева вода внизу, свинцеве небо над головою в якомусь тьмяному півсвітлі. Ми були на денній половині Венери, але освітлення скоріше нагадувало вечір. Десятикілометровий шар хмар скупо пропускав світло Сонця, і тільки близькість до нього планети давала змогу все-таки бачити. У нас на Землі за таких умов було б зовсім темно.

Над нами і з усіх боків до самого горизонту раз по раз спалахували яскраві блискавки. Навіть крізь стінки корабля чути було страшенний гуркіт грому. Чорні стіни зливи з'єднували небо і море, захоплюючи величезні простори.

А все разом — непривітне море