Читати книгу - "Дарунки Шамбали, Василь Павлович Бережний"

В кругосветном морском круизе на советском теплоходе познакомились герои рассказа Василия Бережного «Подарки Шамбалы» (Дарунки Шамбали, 1986) Ростислав Микитюк и девушка с непривычным именем Муза. Ростислав рассказывал ей о своем участии в экспедиции в Гималаи, где им посчастливилось в поисках лекарственных растений попасть в легендарную страну Шамбалу. И там Ростислав нашел странный светящийся цветок, у которого оказались удивительные свойства уничтожать боль. Это растение, явно внеземного происхождения, могло бы стать настоящим эликсиром жизни, но он могло также и убить. Именно такой оборот событий принял поступок Музы, которой новые туфли натерли очень болезненные мозоли. Она тайком уколола растением свои ноги в надежде унять боль, но вскоре оказалась на пороге смерти. И если бы не Ростислав, у которого была целая коллекция гималайских лекарственных трав, его ставшая уже любимой девушка скончалась бы.

Бережной Василий Павлович
Дарунки Шамбали (на украинском языке)

Василь Бережний

Дарунки Шамбали

Пiвнiчне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небi не було нi хмаринки, а вiтер кошлатив темно-сiру поверхню неозорих вод, зганяючи отари бiлих баранцiв. Ростислав Микитюк любив спостерiгати мiнливу стихiю, годинами простоював на кормi, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель "Клав-дiя Єланська" завзято краяв хвилi, але бiчної хитавицi погасити не вдавалось, i палуба нагадувала розгойдану колиску.

Рiзкий жiночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з пiднятого краю палуби, немов з гiрки, штовхнуло молоду жiнку - поли її блакитного плаща лопотiли на вiтрi, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, i вона опинилася в його обiймах.

- Ох, вибачте, - знiяковiла, - якби не ви...

- Нiчого, добре, що не вдарились.

Вiдчувши у своїх руках пругке жiноче тiло, пройнявся радiсним хвилюванням. Здивувало тiльки, що на її лицi промайнула гримаса болю. Ця комiчна ситуацiя мусила б викликати смiх, i Ростислав усмiхався, а жiнка скривилась, пересилюючи бiль.

- Що з вами?

- Та... пусте. Мозоль.

Присiла на лавочку, скинула лiвий черевик i почала злегка погладжувати ступню.

- Вiн менi так дошкуляє, що хоч плач, - поглянула на Ростислава трiшечки знiчено, немовби пробачалася. - Особливо на екскурсiях.

- Ну, та це ж не смертельно. - Ростислав мимоволi милувався її гарною постаттю. - От у ленiнградки стан загрозливий...

- Я чула, як по радiо викликали лiкарiв. Здається, ви теж медик?

- Ну, не зовсiм, але...

Подумки здивувався: вiн хвилюється в присутностi цiєї звичайної жiнки! Хоча... Може, вона саме ота, на яку пiдсвiдомо очiкував протягом довгих рокiв, сповнених сумнiвiв i вагань?

Дивився на неї радiсними очима, i все в нiй подобалось: i як взуває черевичок, i контури тiла пiд блакитним плащиком, i трiшечки примхливi губи, i пасмо русявого волосся, що вибилося з-пiд синього капелюшка.

- I як це з нею трапилось?

Вона пiдвелася, але знову не встояла на хиткiй палубi, Ростислав змушений був пiдтримувати її впродовж усiєї прогулянки по периметру корабля.

- А трапилось дуже просто. Вона, певне, забула, що в Лондонi лiвобiчний рух. Шоферовi вдалося трохи пригальмувати, але все-таки її збило, та ще вдарилась об асфальт.

- Їй уже краще? - В голосi - турбота i жiноча цiкавiсть.

- Як вам сказати... Все це дуже складно. Iз шокового стану вивели. Добре, що я захопив у дорогу свого "їжачка".

- Їжачка?

- Це я так назвав колючку з моєї колекцiї гiмалайських рослин.

- Ви були в Гiмалаях?

- Брав участь у ботанiчнiй експедицiї i от... скучив за морем. До речi, як вас звати? Ви менi пробачте, всiх з нашої групи я не запам'ятав.

- Муза. Ох... - скривилась вiд болю i одразу ж винувато посмiхнулась. А я вас запам'ятала. Ви - Ростислав Микитюк.

Йому було приємно це чути, глянув на спiвбесiдницю, не приховуючи симпатiї, i, завжди стриманий у розмовi, мовчазний, зараз розговорився.

- Розумiєте, Музо... Тут ось простiр навколо нас, а в Гiмалаях - у високостi.

- I там ви знайшли "їжачка"?

- Так. Менi дуже пощастило. Насамперед, нам випало щастя потрапити до Шамбали...

- Де це?

- Ну, там же, в Гiмалаях. Шамбала - легендарний край, нi на якiй картi його не знайденi. Ми видиралися па гiрськi хребти, спускалися в долини, та ось перед одним снiговим перевалом два пашi провiдники раптом зупинилися, в очах - тривога, якесь незрозумiле сум'яття. "Далi не пiдемо, - твердо сказав старший, сивобородий. - Там, - хитнув головою у бiк перевалу, - Шамбала".

Як ми не умовляли - не допомогло. Шамбала для них - святий край. Там, у потаємних печерних мiстах, живуть махатми, вчителi найглибшої мудростi, що здiйснюють зв'язок Землi з Космосом, медитацiями єднаються i Абсолютом, i порушувати ритм їхньої дiяльностi - тяжкий злочин.

Ми пiшли без провiдникiв i наледве подолали той перевал. Вечорiло, коли ми, змученi, до краю виснаженi, спустилися в широке мiжгiр'я, наче в казкову чашу, повну п'янких ароматiв. Ще встигли поставити намет, як усе навколо оповила темрява. Сяк-так повечеряли, мої аспiранти попадали як убитi, й одразу поснули, а я вийшов помилуватись зорями. Нi до того, нi пiсля того я не бачив такого неба. Велич. Таїна. Безмовна музика. Подих Вiчностi...

- Ой... - зойкнула Муза, спiткнувшись.

- Ну, присядьмо на цiй лавочцi, тут затишно.

Посiдали плече в плече, Ростислав турботливо пiдняв комiр її плаща. Деякi туристки, проходячи мимо, кидали на них весело-iронiчнi погляди, мовляв, ага, i ви контактуетесь!

Микитюк дивився за борт на шумливi хвилi, а думав i говорив про Гiмалаї.

- Розумiєте, враження було таке, нiби то й не зорi, а пильнi очi Космосу дивляться на мене i питають: чи ти усвiдомлюєш своє мiсце на Землi? В потоцi Часу? Навiщо ти живеш? Невже тiльки для того, щоб споживати? I тодi настала мить, коли я вiдчув себе просвiтленим, iнакшим, духовно вищим, анiж був досi. Оце вам Шамбала! I нiякого страху не було, навпаки - проймала радiсть. Ну... що належиш до людства, чи що... Любов до планети, на якiй живеш... 0, саме любов до життя! А чого тi провiдники злякалися... Людська психiка - складне явище... Я довго стояв, прислухаючись до безмовностi Космосу...

- Їй-богу, ви поет! Здавалися таким сухарем, а насправдi поет - та ще й романтик!

- Ну, що ви, Музо, - Ростислав почервонiв, як хлопчик. - Я сухар i є, це на мене щось найшло.

Очi їй зблиснули, зиркнула не то запитливо, не то здивовано, прикусила нижню губу. Прошепотiла:

- Дивина... Цiєї митi, от зараз, менi здалося, що ми вже колись зустрiчались... I розмова така була...

- Ну, якщо вiрити в перевтiлення, то... не виключено. - Микитгок поглянув у її великi, схожi на iндiйський мигдаль, очi. - Може, ви iз Шамбали?

- Не хотiла б вас розчаровувати, але я з Києва.

- Це вiдомо, в Києвi ви з'явились рокiв двадцять шiсть тому, а от...

- Хитрун! - засмiялася Муза. - Хоче вивiдати... Я й так скажу: живу на цьому свiтi двадцять вiсiм, не одружена...

- Менi щастить!