Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

— Я знаю, — радо озвався Тарасик.

— Що знаєш?

— Як побачити цирк. Глянь туди...

— Куди?

— Шатро бачиш?

— Бачу.

— А над ним?

— Дуб...

— Ну... Не кумекаєш?

— Ні, — признався я.

— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам жодних п’ятаків. Ми таке містечко собі осідлаємо, що ого-го! Краще, ніж в перших рядах. Згори ж все видно...

— Як же ти побачиш? Там же брезент... парусина...

— А ми проріжемо, дурню...

— А як уздрять?

— Хто? Ми дві невеличкі дірочки зробимо, щоб підглядати. А нас не побачать... Гайда!

— Страшно.

— Тоді я сам. Боягуз!

Мені стало соромно. Я зважився:

— Та ні! То я так...

Ми пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарапкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли поміж темно-зеленої густючої крони безшумно, мов коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті гілки.

— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! Можна щодня ходити. І хлопців знайомих привести...

— Ти що? — заперечив я. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі. Не треба.

— Ну, гаразд. Давай ножика, проріжемо дірочки...

Покрівля шатра була ветха, ми лише трохи розширили дві щілинки, крізь які видно було кільце арени, потрушене золотистою тирсою, гомінливу публіку та замерлих біля входу уніформістів. У перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато офіцерів, пані з панами сміялися, обмінювалися репліками, жінки обвівали розпашілі обличчя віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду набилося безліч робочого люду, серед тої маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки — то були глядачі з містечкових околиць.

— Вже, — шепнув Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!

Ми припали до отворів. Глядачі затихли, тільки хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. Яскраві електросвітильники пломеніли вгорі. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному костюмі, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен. Воно мені здавалося подібним до мертвяка, я шепнув про це Тарасикові.

— Тихо, — цикнув він.

— Пані й панове! — сказав чоловік у чорному. — Ми щасливі розпочати циркові вистави всесвітньо відомого Агійо у вашому місті. Гадаю, що ви не будете сумувати. Прошу ласкавої уваги!

Ударив гонг. Електросвітильники згасли. У пітьмі заграв оркестр. Під хвацьку музику знову спалахнуло світло, і на арену викотився смішний куций чоловічок у конічній шапці, широких штанцях, з химерно розмальованою пикою. Він щось молов, когось дражнив, перекидався через голову, пролазив через обруч. Ми пильно прислухалися, але жодного слова не могли розібрати. Публіка поблажливо сміялася. Тарасик сердито чмихнув.

— Мабуть, якийсь дурень.

— Блазень, — пояснив я. — Клоуном його називають...

— І чого вони сміються?

— А так. Лемішки, мабуть, наїлися...

— Хай би вже йшов собі...

Нарешті блазень почимчикував з арени, його провели ріденькими оплесками. Після цього вискочило трійко хлопаків у барвистому вбранні, що прилягало до тіла, — гнучких, метких, ніби вивірки. Обличчя в них були разюче подібні, наче зняті з одного копила.

— Мабуть, близнята, — сказав Тарасик.

— Мабуть, — згодився я.

Вони розпочали страшну веремію на арені: перелітали через голови один у одного, створювали неймовірні поєднання, сплетіння тіл, робили стійки на руках, на голові, на палицях.

— От виробляють! — позаздрив я. — Якби нам так!

— Чого захотів! — озвався Тарасик, не одводячи погляду від арени. — То ж артисти. Їх навчають змалечку. О, диви, диви! Коні!

Хлопаки, підстрибуючи, побігли геть, з-за покривала чвалом влетіли коні — прегарні, з розмаїтими султанами на голові. Їх було четверо — двоє вороних, двоє буланих. В сяйві світильників виблискувала коштовна збруя, коней тримали на поводі двійко юнаків та двійко дівчат; всі вони були стрункі, якісь казкові, вбрані у розцяцьковану уніформу. Оркестр вдарив марш, коні пішли галопом, хлопці й дівчата вистрибнули їм на спини, і почалося таке, що ми з Тарасиком ледве не заверещали від захоплення, проте своєчасно схаменулися і стрималися. Глядачі невпинно плескали в долоні, діти щасливо репетували.

Вершники на ходу перескакували з коня на коня, вибиралися одне одному на спину по двоє, по троє, робили стійки вгору ногами, пролазили в коней попід черевом.

Атракціон з кіньми скінчився ревом захоплення. А потім чоловік в чорному оголосив про виступ «незрівнянного, небувалого чудодія й мага, таємничого Ойра-хана — магістра чарівних наук».

Музика мовчала. Світло не згасало.

На арену вийшов чоловік середнього зросту в блакитному плащі, під яким проглядало худорляве юнацьке тіло, затягнуте в червоне трико. Довге пшеничне волосся падало пишними кучерями на спину. Його можна було б прийняти за дівчину, якби не маленькі русі вуса над твердо окресленими губами, світла борідка та круті крилаті брови над пронизливими синьо-стальними очима.

Глядачі розчаровано зітхнули. Не було нічого магічного в цьому артистові. Не було таємничих причандалів, традиційної чалми, блискучих шат. Але зі мною при погляді на дивного юнака щось сталося. Я згадав раптово, що живу ще десь — у селі Бурти Кагарлицького району, де йде тридцять шостий рік двадцятого сторіччя, що давно минула світова війна, прогриміла революція, була громадянська війна і страшний голод, що в мене є батько Павло, мати Марія і сестра Оля. Все це в мене промайнуло у свідомості, котра ніби розідралася пополам. Хтось пояснив мені, що голос, котрий я чув над берегом ставка, і був голосом Ойра-хана. Звідки те знання вливалося в дитячу тяму — не мало значення,