Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

в чалмі). Він був величний, суворий і трохи страшний. Під звуки трагічної, тривожної музики ввезли на арену ящик на колесах, вбігла юна дівчинка, поклонилася і лягла в ящик. Голова стирчала з одного боку, ноги — з протилежного. Жодного обману не було, це ми ясно бачили. Потім замовкла музика, фокусник почав з помічником пиляти ящик. Сипалася на арену тирса, вищала пилка, а ми, затамувавши подих, дивилися на дівчинку. Вона весело сміялася. Потім пилка пройшла крізь тіло, ящик розсунули, полилася кров. Зал нажахано скрикнув. Ящик хутко повезли за чорну запону. Знову заграла музика, дівчинка вистрибом вибігла на арену, ми її зустріли радісними вигуками і полегшеним зітханням. Наші вчителі висловлювали претензії розпорядникові щодо крові й жахів, проте він, сміючись, пояснював, що це всього-на-всього «ілюзія», а ілюзія, мовляв, повинна бути повною, інакше вона нічого не варта...

Коли я згадую тепер той мандрівний балаган, то лише поблажливо посміхаюся, але тоді враження від нього було глибоке і сильне. Напевно, це видовище стало своєрідним каталізатором ще не сформованої психіки, і в ній виникли щілини до іншої реальності. Мені почали снитися дивні сновидіння: польоти в повітрі, якісь незнайомі люди, мандрівки поміж зорями. Я оповідав про свої марення матері, вона злякано сплескувала руками і все повторювала: «Тобі й сни сняться не такі, як у людей! І в кого ти таке вдалося?»

Не відаю, в кого я таке вдалося, проте багато видінь повторювалося регулярно з року в рік, вони вже набули характеру якоїсь паралельної реальності, іншого життя, котре триває поруч з цим життям, в якому я пишу для тебе, читачу, свої спогади. І що цікаво: таких життєвих варіантів було досить багато, з них складалися цілі сюжети, незалежні біографії, проте всюди я відчував себе суверенною істотою з постійними зв’язками, певною метою, почуттями та роздумами, які в окремих випадках мали цілком інший зміст, ніж в цьому вияві, де ми з вами перебуваємо тепер. У цих видіннях присутні інколи казкові, інколи легендарні, а інколи навіть історичні постаті, проте вони відмінні від прообразів, залишених сучасниками. Я відчуваю, що всі ті марення чи духопрозріння в тканину психожиття мають якесь вельми важливе значення для самопізнання людини. Саме тому я деякі з них перекажу тобі, мій читачу, склавши з багатолітньої мозаїки спогадів послідовні сюжети.

Спочатку про товариша всього мого життя, котрий з’явився в ті далекі дитячі літа — незримо, а потім, після балаганного цирку, а може, завдяки йому, — вже відвідував мене у снах та видіннях явно, маючи ім’я, призначення, життєвий шлях.

ОЙРА-ХАН

У лісі жив я. У лагідному присмерку дубів-товаришів, в обіймах шовковистих трав, немов надій легких, духмяних. І завжди поруч були добрі прекрасні очі — квіти. Їх так було багато — розмаїтих, щирих, суворих, кличних, ласкавих, гордих. Над ними я літав. Усім був брат. У всіх у нас одна була покрівля — склепіння неба. І хліб усім один — ласкавий промінь Сонця.

Та ось мене в сільце спіймали. І віддали у цирк. Навчили мудрості своїй.

Блискавиця слави розкраяла простий і мудрий плин життя мого. І вже не в лісі я, а на шумній арені змагань. І що то за змагання? По колу мчать вершники, змокрілі від ревнивої напруги. Хто переможе — найславніший буде! Орден слави отрима він, велику шану, грім оплесків.

Забунтувало моє серце. І я подумав: як тут перемогти, на цій арені? Адже всі ми в одному замкненому колі! Ще й слава очі сліпить облудним сяйвом!

Цієї ночі я втечу з арени. Хай гнівається слава, проте я в рідний ліс лечу. Там ждуть мене...

Виділося мені, що я був десятилітнім чи одинадцятилітнім хлопчиком Павликом. Жив у якомусь дореволюційному містечку над Бугом. Пам’ятаю, що мама недавно померла, жив я у жорстокого і непривітного вітчима. Доглядала мене бабуся, мати покійної матусі. Спогади починаються з того дня, коли на великому майдані над Бугом з’явився цирковий балаган мандрівної «трупи Агійо», розкішні афіші на рекламних щитах, на парканах, на стінах величали циркачів, як «всесвітньовідомих», «прославлених», «незрівнянних». Особливо інтригував усіх (а найпаче дітей) «маг і чаклун, ілюзіоніст і факір, йог і чудотворець Ойра-хан». Окрім нього, було ще безліч дивовижних номерів. Незліченній юрмі дітей (та й дорослим теж) кортіло побачити вчених коней, бо в глибині тимчасового притулку, спорудженого біля балагана, інколи видно було спини лискучих, ситих рисаків вороної та буланої масті, чулося приглушене іржання. Ясна річ, що дітям, котрі надокучливим роєм вилися довкола гігантського шатра, хотілося бодай одненьким оком кинути на таємничого ілюзіоніста. Проте, скільки люди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого цікавого не бачили, окрім звичайнісіньких теслярів, що будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи жодної уваги на базік та докучливих гуляк.

Настав вечір. На вулицях містечка де-не-де спалахнули електроліхтарі, над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. По хідниках потяглися до майдану поважні пани з панями та панійками, а також сила-силенна простого робочого люду. Біля каси вихилявся блазень-штукар, рекламував майбутню виставку, запрошував купувати квитки. На майдані запрацювали всілякі атракціони. Люди в очікуванні цирку каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутню подію.

Блазень повідомив, що вистава починається, бемкнув дзвін біля входу. Я зі своїм товаришем Тарасиком заздрісно дивився на всю ту людську мурашву, бо ж ми грошей не мали ані шеляга, проте сподівалися якось побачити циркову «кумедію». За Бугом тьмянів обрій, в небі догорало золотаво-пурпурне багаття заходу, базарний майдан весело загомонів, товпище потяглося до входу в шатро. Ми змішалися з тим потоком, намагаючись в дорослому річищі якось прошмигнути до приміщення, проте високі, жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі схопили нас за шкірку і кинули, мов безпорадних кошенят, у кущі.

Ми посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, кидаючи люті репліки на адресу публіки, що спокійно і впевнено валом перла на видовище. Тарасик раптово перестав дивитися на юрму, перевів погляд угору. Я спостеріг, що він зацікавився верхів’я шатра.

— Що ти там загубив? — штовхнув я товариша в бік. — Чи