Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

– Не маю тепер часу, – сказав Богольт, безсоромно обмацуючи її під регіт ґномів, – але почекай трохи, відьмо. Як прикінчимо дракона, влаштуємо собі забавку. Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса. Обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути. І нехай її поки що ніхто не чіпає, псякрев, прошу мосьпанство. Чергу встановимо згідно з тим, хто як біля дракона управиться.

– Богольте, – відізвався зв’язаний Ґеральт – тихо, спокійно й зловісно. – Бережися. Я знайду тебе й на краю світу.

– Дивуюся я тобі, – відповів Рубайло, так само спокійно. – Я б на твоєму місці сидів би тихо. Я тебе знаю і мушу серйозно ставитися до твоїх погроз. Не матиму вибору. Ти можеш не вижити, відьмаче. До цього ми ще повернемося. Ніщука, Пильщик, на коней.

– Ото тобі й доля, – просичав Любисток. – Диявол його знає, чого я у це вплутався.

Доррегарай, схиливши голову, придивлявся до густих крапель крові, що повільно крапали йому з носа на живіт.

– Може, перестанеш витріщатися? – крикнула на Ґеральта чародійка, звиваючись у вузлах, наче змія, дарма намагаючись прикрити оголені зваби.

Відьмак слухняно відвернувся. Любисток – ні.

– На те, що я бачу, – засміявся бард, – ти, напевне, витратила цілу діжку елексіру з мандрагори, Йеннефер. Шкіра наче у шістнадцятирічної, щоб мене гусак ущипнув.

– Стули писок, сучий сину! – гарикнула чародійка.

– А власне, скільки тобі років, Йеннефер? – Любисток не відступав. – Десь двісті? Ну, нехай сто п’ятдесят. А поводишся, наче…

Йеннефер викрутила шию і плюнула в нього, але не влучила.

– Йен, – із докором промовив відьмак, витираючи запльоване вухо об плече.

– Нехай він не витріщається!

– І не подумаю, – сказав Любисток, не зводячи погляду із втішного виду, який являла собою розхристана чародійка. – Це через неї ми тут сидимо. І можуть нам перерізати горлянки. А її – найбільше зґвалтують, що у її віці…

– Заткнися, Любистку, – сказав відьмак.

– І не подумаю. Я, власне, маю намір скласти баладу про дві цицьки. Прошу мені не заважати.

– Любистку, – Доррегарай хлюпнув закривавленим носом, – давай серйозно.

– Я, зараза, серйозний.

Богольт, за підтримки ґномів, ледве вліз у сідло, важкий і неповороткий в обладунку й накладених на той шкіряних запобіжниках. Ніщука й Пильщик вже сиділи на конях, тримаючи поперек сідел важкезні дворучні мечі.

– Добре, – харкнув Богольт. – Йдемо на нього.

– Е, ні, – сказав глибокий голос, що звучав, неначе мідна труба. – То я прийшов до вас!

З-за каміння вигулькнув, полискуючи золотом, довгий писок, струнка шия, прикрашена шерегою трикутних зубатих шпичаків, пазуристі лапи. Люті, гадячі очі із вертикальними зіницями дивилися з-під рогових повік.

– Не міг я дочекатися у полі, – сказав дракон Віллентретенмерт, озираючись. – Тож прийшов сам. Як бачу, охочих до битви зі мною щоразу менше?

Богольт узяв віжки у зуби, а меча в обидві руки.

– Ще вифтафить, – сказав невиразно, гризучи ремінь. – Стафай до вахки, гаде!

– Стаю, – сказав дракон, вигинаючи хребет і презирливо задираючи хвоста.

Богольт роззирнувся. Ніщука й Пильщик повільно, демонстративно спокійно обходили дракона з обох боків. З тилу чекали Ярпен Зігрін і його хлопці із сокирами у руках.

– Ааааархг! – проревів Богольт, сильно б’ючи коня п’ятами і здіймаючи меч.

Дракон згорнувся, припав до землі й згори, з-за власного хребта, наче скорпіон, ударив хвостом, поціляючи не в Богольта, а в Ніщуку, який напав збоку. Ніщука звалився разом із конем серед брязкоту, вереска й іржання. Богольт, нагинаючись у галопі, тяв страшним замахом, дракон управно відскочив від широкого клинка. Інерція галопу пронесла Богольта поряд. Дракон викрутився, уставши на задні лапи, і дзьобнув пазурами Пильщика, одним замахом роздираючи черево коня і стегно вершника. Богольт, міцно відхилившись у сідлі, зумів розвернути коня, тягнучи віжки зубами, й атакував знову.

Дракон хльоснув хвостом ґномів, які бігли до нього, зваливши усіх, після чого кинувся на Богольта, по дорозі майже мимохідь енергійно стоптавши Пильщика, що намагався устати. Богольт, мотиляючи головою, намагався маневрувати розігнаним конем, але дракон був куди швидшим і вправнішим. Хитро заходячи до Богольта зліва, аби ускладнити йому удари, дзьобнув його пазуристою лапою. Кінь став дибки й кинувся убік, Богольт вилетів із сідла, загубивши меч і шолом, упав на спину, на землю, лупнувшись головою об камінь.

– Ходу, хлопаки!!! Нагору!!! – завив Ярпен Зігрін, перекрикуючи вереск Ніщуки, приваленого конем.

Ґноми, трясучи бородами, кинулися до скель із швидкістю, дивовижною для їхніх коротких ніг. Дракон їх не переслідував. Сидів спокійно й роззирався. Ніщука бився і верещав під конем. Богольт лежав без руху. Пильщик повз у бік скель, боком, наче величезний залізний краб.

– Неймовірно, – шепотів Доррегарай. – Неймовірно…

– Гей! – Любисток шарпнувся у мотузках, аж віз затрясся. – Що воно? Отам! Гляньте!

З боку східної ущелини видно було велику хмару куряви, а скоро долинули крики, гримотіння і тупіт. Дракон витягнув шию, споглядаючи.

На рівнину вкотилися три великі вози, повні збройного люду. Розділившись, вони оточували дракона.

– Це… зараза, це міліція і цехи з Холопілля! – закричав Любисток. – Обійшли витоки Браа! Так, це вони! Гляньте, це Козоїд, там, попереду!

Дракон пригнув голову, делікатно попхнув у бік возу мале сіреньке створіння, яке попискувало. Тоді вдарив хвостом по землі, заричав і стрілою помчав назустріч холополянам.

– Що воно? – запитала Йеннефер. – Оте мале? Те, що крутиться у траві? Ґеральте?

– Те, що дракон боронив від нас, – сказав відьмак. – Те, що проклюнулося недавно в печері, там, у північному каньйоні. Драконеня, яке проклюнулося з яйця дракониці, отруєної Козоїдом.

Драконеня, спотикаючись і тягнучи по землі опукле черевце, підбігло до воза, писнуло, встало стовпчиком, розчепірило крильця, а потім без роздумів притерлося до боку чародійки. Йеннефер, із дуже невиразною міною, голосно зітхнула.

– Любить тебе, – пробурмотів Ґеральт.

– Молодий, але не дурний. – Любисток викрутився у мотузках і вишкірив зуби. – Дивіться, куди увіткнув голівку, холера! Хотів би я бути на його місці. Гей, малий, утікай! Це Йеннефер! Страх драконів! І відьмаків. Принаймні одного відьмака…

– Мовчи, Любистку! – крикнув Доррегарай. – Гляньте там, у полі! Вони вже його обсіли, хай їм зараза!

Вози холополян, гримочучи, неначе бойові колісниці, гнали на дракона.

– Бий його! – ревів Козоїд, вчепившись у плечі возниці. – Бий його, братове, куди попаде й чим попаде! Не жалій!

Дракон спритно відскочив від першого воза, що наїжджав на нього й блискав вістрями кіс, вил та рогатин, але опинився поміж двома наступними, з яких упала на нього велика подвійна рибацька сітка. Дракон, заплутаний, звалився, покотився, згорнувся у клубок і розставив лапи. Сітка, розірвана на клоччя, різко затріщала. З першого воза, який уже встиг повернутися, кинули на нього наступні сітки, повністю його обплітаючи. Два інші вози також розвернулися, покотилися