Читати книгу - "Відьмак. Меч призначення"

Відьмак дивився спокійно на маленьке сіро-зелене створіння, що тріпотіло нетопирячими крильцями поряд із золотими пазурами нахиленого дракона.

– А ти що на це все, Любистку? Що ти про це думаєш?

– А яке значення має те, що я думаю? Я поет, Ґеральте. Чи може моя думка мати хоч якесь значення?

– Може.

– Ну, то я тобі скажу. Я, Ґеральте, як бачу гада, наприклад змію чи яку іншу ящірку, то мене аж вивертає, таку я до того паскудства відчуваю огиду й страх. А цей дракон…

– Ну?

– Він… він красивий, Ґеральте.

– Дякую тобі, Любистку.

– За що?

Ґеральт відвернувся, повільним рухом потягся до пряжки ременя, що навскоси перетинав його груди, скоротив його на дві дірки. Підняв праву долоню, перевіряючи, чи руків’я меча у потрібному положенні. Любисток дивився на те широко розплющеними очима.

– Ґеральте! Ти маєш намір…

– Так, – спокійно сказав відьмак. – Є межа можливого. Мені все це набридло. Ти йдеш із Нєдаміром чи зостаєшся, Любистку?

Трубадур схилився, обережно й з любов’ю поклав лютню під камінь, випростався.

– Зостаюсь. Як ти сказав? Межа можливого? Резервую собі ту назву під баладу.

– Це може бути твоя остання балада, Любистку.

– Ґеральте?

– Ага?

– Не вбивай… Зумієш?

– Меч – то меч, Любистку. Коли я вже його витягну…

– Намагайся.

– Намагатимуся.

Доррегарай захихотів, повернувся у бік Йеннефер і Рубайл, вказав на королівський почет, що саме відїжджав.

– Он, – сказав, – іде звідси король Нєдамір. Не роздає вже королівських наказів устами Ґилленстерна. Йде, виявивши розумність. Добре, що ти тут є, Любистку. Пропоную тобі починати складати баладу.

– Про що?

– Про те, – чародій вийняв з-за пазухи паличку, – як майстер Доррегарай, чорнокнижник, прогнав додому підлоту, яка хотіла по-підлому вбити останнього золотого дракона, який лишився на світі. Не рухайся, Богольте! Ярпене, руки геть від сокири! Йеннефер, навіть не ворушися! Давайте, підлото, за королем, як за паніматкою. Уперед, на коней, на вози. Застерігаю, хто зробить хоча б один невірний рух, від того залишиться тільки сморід і розплавлений пісок. Я не жартую!

– Доррегарає! – засичала Йеннефер.

– Мосьпане чародію, – сказав примирливо Богольт. – Чи годиться…

– Мовчи, Богольте. Я сказав, не чіпайте того дракона. Легенди не вбивають. Розвертайтеся – і геть звідси.

Рука Йеннефер раптом вистрелила вперед, а земля навколо Доррегарая вибухнула блакитним вогнем, закипіла курявою рваного дерну й каміння. Чародій похитнувся, оточений променями. Ніщука, підскочивши, вдарив його в обличчя зап’ястком. Доррегарай упав, з його палички вистрелила червона блискавка й, не зашкодивши, погасла між камінням. Пильщик, підскочивши з іншого боку, копнув лежачого чародія, розвернувся, аби повторити. Ґеральт увірвався між ними, відіпхнув Пильщика, видобув меча й тяв пласко, цілячи між наплічником і нагрудником обладунку. Перешкодив йому Богольт, парирувавши удар широким клинком дворучного меча. Любисток підставив ногу Ніщуці, але невдало – Ніщука вчепився у кольоровий кубрак барда й гепнув його кулаком межи очі. Ярпен Зігрін, підскочивши ззаду, підтяв Любистку ноги, вдаривши топорищем у згін коліна.

Ґеральт розвернувся у піруеті, уникаючи Богольтового меча, ударив коротко Пильщика, який саме підбіг, зірвавши йому залізний наручник. Пильщик відскочив, спіткнувся і впав. Богольт застогнав, махнув мечем, наче косою. Ґеральт перескочив над свистячим вістрям, кінцем руків’я гепнув Богольта у нагрудник, відкинув, тяв, цілячись у щоку. Богольт, бачачи, що не зуміє парирувати важким мечем, відкинувся назад, падаючи навзнак. Відьмак підскочив до нього й тієї миті відчув, як земля тікає у нього з-під ніг, як ті втрачають чутливість. Побачив, як горизонт із горизонтального стає вертикальним. Даремно намагаючись скласти пальці в охоронний Знак, важко вдарився боком об землю, випускаючи меча із онімілої долоні. У вухах йому дудоніло та шуміло.

– Зв’яжіть їх, поки діє закляття, – сказала Йеннефер десь згори, здалеку. – Всіх трьох.

Доррегарай і Ґеральт, запаморочені й нерухомі, дали себе прив’язати до воза без опору й жодного слова. Любисток бився і лаявся, тому, поки його прив’язували, заробив по писку.

– Чого їх в’язати, зрадників, сучих синів, – сказав, підходячи, Козоїд. – Відразу їх зарубати – і справі кінець.

– Сам ти син, та ще й не сучий, – сказав Ярпен Зігрін. – І не ображай тут сук. Геть пішов.

– Страшенно ви сміливі, – ревнув Козоїд. – Гляньмо, чи вистачить вам сміливості, коли мої з Холопілля надійдуть, а будуть ось-ось. Гляньм…

Ярпен крутнувся і з неочікуваною для його статури спритністю гепнув його топорищем по лобі. Ніщука, що стояв поряд, додав копняка. Козоїд пролетів кілька сажнів і зарився носом у траву.

– Згадаєте ще! – заверещав він, стоячи навкарачки. – Всіх я вас…

– Хлопці! – гукнув Ярпен Зігрін. – За жопу шевця, дратва його мати! Хапай його, Ніщуко!

Козоїд не чекав. Зірвався і клусом погнав у бік східного каньйону. За ним скрадливо побігли й холопільскі розвідники. Ґноми, регочучи, кидали їм услід каміння.

– Відразу якось повітря посвіжішало, – засміявся Ярпен. – Ну, Богольте, беремося за дракона.

– Повільно, – підняла руку Йеннефер. – Брати ви можете, але ноги. У руки. Всі, хто тут стоїте.

– Це чому? – Богольт згорбився, а очі його зловісно блиснули. – Що це ви кажете, ясновельможна пані відьмо?

– Геть звідси услід за шевцем, – повторила Йеннефер. – Усі. Я сама справлюся із драконом. Неконвенційною зброєю. А на дорогу можете мені подякувати. Якби не я, скуштували б ви відьмачого меча. Ну, давайте, швиденько, Богольте, бо ж я нервуватиму. Застерігаю, я знаю закляття, за допомогою якого можу поробити з вас меринів. Досить ворухнути рукою.

– Ну ні, – процідив Богольт. – Моє терпіння уже досягло межі можливого. Не дам робити з себе дурника. Пильщику, відчепи-но дишло з возу. Відчуваю, що й мені потрібна буде неконвенційна зброя. Зараз хтось тут отримає по хребту, прошу мосьпанство. Не вказуватиму пальцем, але по хребту зараз отримає одна паскудна відьма.

– Спробуй лише, Богольте. Зробиш мені цей день приємним.

– Йеннефер, – сказав із докором ґном. – Чому?

– Може, я просто не люблю ділитися, Ярпене?

– Що ж, – посміхнувся Ярпен Зігрін. – Глибоко по-людськи. Так по-людськи, що аж майже по-ґномськи. Приємно бачити знайомі риси в чародійки. Бо і я не люблю ділитися, Йеннефер.

Він крутнувся у короткому, блискавичному замаху. Сталева куля, невідомо звідки й коли видобута, завила в повітрі й лупнула Йеннефер у середину лоба. Раніше, ніж чародійка встигла прийти до тями, вже висіла у повітрі, підтримувана за руки Пильщиком та Ніщукою, а Ярпен сплутував їй кісточки мотузкою. Йеннефер люто заверещала, але один із хлопців Ярпена закинув їй на голову віжки, стягнув міцно, впиваючись ременем у роззявлений рот, приглушив крик.

– Ну й що, Йеннефер, – сказав, підходячи, Богольт. – Як ти думаєш зробити з мене валаха? Коли й рукою не поворухнеш?

Розірвав їй комір кубрачка, роздер і розвів на боки сорочку.