Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

І Сергійко, мов ящірка, прошмигнув порослим схилом вниз. Жоден сухий сучок не тріснув, жодна гілочка не ворухнулась.

— Довелося відважитись, — почув Сергійко приглушений і якийсь дивно-знайомий голос. — До ночі чекати було небезпечно.

— Ну?! — хрипко видихнув другий. — Знайшли?

— Знайшов. Ось вони, ці папери.

— Ага!!! Дайте сюди!

— Не дуже поспішай і не рви з рук, — огризнувся перший голос. — Вони будуть у мене.

— По якому праву?

— По такому! Бач, віддай йому папери, а тоді шукай вітра в полі. Нема дурних! Папери будуть у мене, так буде надійніше. Все одно тепер уже будемо до кінця разом. Туди я більше не повернуся.

— Гаразд, — сердито буркнув другий. — А що у вас там вийшло? Знову ті чортенята?

— Ні, на цей раз — гірше: начальник щось запідозрив і, мені здається, за мною стежать. Я зумів непомітно для них вибратись з помешкання і спуститись у Вовчу криницю.

При цих словах Сергійкове серце так стуконуло в грудях, що він схопився за нього рукою.

— Вдень? Як же ви сміли так рискувати?!

— А що було робити? Я боявся арешту. Наше щастя, що ми встигли розібрати в криниці завалу, і я зміг швидко знайти місце і відкопати цей пакет.

— Ніхто не помітив, як ви виходили з табору?

— Здається, ніхто. Я навіть встиг зробити ще одну важливу справу: домовився з шофером. Сьогодні, о четвертій годині, до умовленого місця за нами під'їде машина. Все-таки — це краще, ніж шмагати пішки, а поїздом тепер, коли мене, напевне, впізнали, їхати небезпечно.

— Що за машина?

— Грузовик.

— Чия? Де знайшли?

— Випадково, на шосе.

— Номер?

— МО 16–24.

— Не підведе?

— Хлопчина на вигляд надійний… Пообіцяв йому добрячу плату.

— Тоді нічого марнувати час, треба звідсіля забиратись. Машину чекатимемо на місці.

Кущі затріщали… Сергійко затамував подих. Близько-близько від нього пройшло двоє, і хлопець мало не скрикнув від несподіванки: слідом за довгов'язим, зсутулившись, ішов сторож піонертабору — дід Захар…

От тобі й дід Захар!.. Хто ж він такий?

Але роздумувати не було часу. Як бути? Побігти назад до табору і повідомити Романа Петровича? Вони встигнуть зникнути, бач, уже й машину домовили… Ні, тепер уже доведеться самому стежити за ними доти, доки це буде потрібно!

Сергійко похапцем черкнув на клаптику паперу кілька слів, наколов записку на сучок, заломив гілочку глоду вершечком у тому напрямку, куди подалися ті двоє, і вже без усякого вагання пішов назирці за злочинцями.

А що вони — злочинці, хлопець більше не сумнівався.

— Через сорок хвилин — станція Зубри, — радісно повідомив провідник, згортаючи і виносячи з купе Томчину постіль.

Радість його була небезпідставна: нарешті він позбавиться цієї неможливої пасажирки! На свою голову при відправці поїзда з Москви пообіцяв він її батькові в повній цілості доставити дівчинку до станції Зубри і з рук до рук передати громадянинові, який назве себе Петром Трохимовичем Дяченком.

Звісно, коли б сивовусий, статечний провідник знав, що за золото оце зеленооке, непосидюще дівча, він нізащо в світі не дав би такої обіцянки. Де ж це видано, щоб такій поважній людині доводилося мало не на кожній зупинці вискакувати з поїзда і, мов хлопчиськові, бігати по перону, заганяючи Томку в вагон!

— І чого ви турбуєтесь? — дивувалася Томка. — Ну чого б я мала відставати? Мені ж самій треба якнайшвидше бути в Зубрах! Що? Зупинки короткі? Ото диво, так я ж і на ходу вскочити можу!

Провідникові аж світ в очах розвиднівся, колії поїзд став підходити до тих довгожданих Зубрів.

Ну звичайно, Томка, вивернувшись з-за спини провідника, ще на ходу вискочила з вагона, метнулась по перону і з радісним вигуком повисла на шиї у чоловіка в синьому шоферському комбінезоні.

Провідник виніс із свого купе Томчин чемодан і підійшов до них.

— Пробачте, громадянине, ви ж хто будете?

— Дяченко, — прохрипів він, задихаючись у Томчиних обіймах.

— Петро Трохимович? Дуже радий! Дозвольте вам передати оцю пасажирочку з її чемоданом.

Провідник ще раз щиро, від душі, повторив «дуже радий!» і побіг доганяти свій вагон.

Бажаючи зробити хлоп'ятам приємну несподіванку, Петро Трохимович сам зустрів Томку і привіз її додому, в лісництво. Там уже нетерпляче чекала на гостю Марія Семенівна. Томка хотіла негайно ж вирушити до табору на побачення з друзями, але дбайлива господиня примусила дівчинку як слід підкріпитися з дороги і лягти відпочити.

Зате, прокинувшись, Томка не захотіла гаяти жодної хвилини. Даремно Марія Семенівна вмовляла зачекати, поки повернеться з рейсу Петро Трохимович і машиною відвезе її до самого табору. Томка заявила, що дорога до Вовчої криниці їй добре відома, бо ж минулого літа вона аж двічі там була. А коли табір