Читати книгу - "Скарб Вовчої криниці"

— Я вже бачу, що ваш дід Захар мастак по карнавальних справах. Клянусь Солов'єм-Розбійником — успіх буде нечуваний!

— Ну, гості дорогі, вам ніч спати, а мені сторожувати — нагадав дід Захар. — Та вже за одним рипом і манаття своє забирайте — у Віри Іванівни переховаєте.

— Ай справді, хлоп'ята, пора дати людині відпочити, — спохватився товариш Орлов. — До побачення, Захаре Івановичу, пробачте за турботу.

Старша піонервожата Віра Іванівна прийняла на схорону костюми.

— Тебе розшукував Віктор Михайлович, — сказала вона Сергійкові. — Піди до нього, він у піонерській кімнаті.

— Сергійку, здається, ти тутешній — так би мовити, «корінний мешканець»? — запитав вожатий, коли Сергійко прибіг до нього.

— Ага, — з гордістю кивнув головою Сергійко. — Я все життя прожив у Зубрівському лісництві, навіть народився тут!

— Чудово! — Віктор Михайлович розгорнув на столі карту Кленівського району. — Глянь сюди: цей кружечок — радгосп «Добробут». До нього буде кілометрів з двадцять п'ять…

— Так то ж шосейною, — зауважив Сергійко. — А навпрошки — і двадцяти не набереться.

— Правильно! Наступного тижня в нас намічено дводенний похід до цього радгоспу. Треба уточнити, де зручніше пройти: чи отут, понад річкою… — Віктор Михайлович провів тупим кіпцем олівця вздовж синьої хвилястої лінії, — чи, може, через оцю балочку?

— Через балочку ближче.

— Зате дорога значно гірша. Оцю відстань — від нашого табору до Яблунівського шляху — і треба буде розвідати. Ти зумієш зробити хоча б приблизну зйомку маршруту?

— Зумію! Зараз іти?

Віктор Михайлович глянув на годинник.

— До обіду лишилося близько двох годин. Тут кілометрів зо три буде… Встигнеш?

— Сто разів встигну!

— Треба взяти з собою ще одного товариша, який теж добре знає цей ліс.

— Я можу навіть двох взяти! Вони теж, як і я, корінні мешканці…

— Досить одного. Візьмеш Геннадія.

— Генку? — розчаровано протягнув Сергійко. — А я хотів…

— Візьмеш Гену, — спокійно, але наполегливо повторив вожатий. — Адже він теж «корінний мешканець». Ось тобі папір, олівець, компас і… — хвилинку повагавшись, Віктор Михайлович зняв з руки годинник. — Бери й годинник, відмітиш час переходу. Зрозумів завдання?

— Зрозумів, Вікторе Михайловичу! — браво виструнчився Сергійко і потягнувся рукою до неіснуючого козирка своєї тюбетейки.

— Ну, то рушайте і не запізнюйтесь на обід.

Генка-вітряк одразу ж почав канючити компас.

— Ну дай, Сергійку! Що тобі, шкода? Еге, шкода? У тебе ж оп годинник є!

— На мені лежить відповідальність за розвідку, тому компас повинен бути в мене, — невблаганно відказував Сергійко. — І взагалі, Генко, коли вже я взяв тебе з собою, то не мороч мені голови!

Але Генка не відчепився, доки не випросив компас. Після цього він почав спотикатись на кожному кроці, бо не зводив з компаса очей, ніби зроду його не бачив.

Пройшовши з півкілометра, Сергійко зміркував, що на Яблунівський шлях можна вийти ще й третьою дорогою — біля безверхого дуба, і що ця дорога буде либонь найближчою. Він вирвав із зошита аркуш паперу, перерізав надвоє олівець і, віддавши це Генці, звелів йому йти в напрямку безверхого дуба.

— Гляди ж, нікуди не відхиляйся, виходь просто на Яблунівський шлях. Коли прийдеш раніш від мене, то сядь і, не сходячи з місця, лічи хвилини. Зрозумів завдання?

— А як же я хвилини лічитиму? Годинник же в тебе, а не в мене!

— Як? Та дуже просто: полічив до шістдесяти і вже — хвилина! Ще раз полічив — друга! Що ж тут незрозумілого? І запам'ятай: не виконаєш завдання — навіки вітряком залишишся!

Генка гупнув себе кулаком в груди і пообіцяв не осоромитись.

Вони розійшлися.

Сергійко вже підходив. до балочки, куди чотири дні тому Славка водив показувати лисячу нору, коли несподівано в гущавині він зіткнувся з незнайомим довгов'язим чоловіком з плескатим обличчям і білястим, як мочало, волоссям.

Незнайомий стояв непорушно, заклавши руки в кишені, і байдуже поглядав поверх Сергійкової голови.

Хлопець мовчки обминув його, а відійшовши — озирнувся. Довгов'язий спідлоба стежив за ним важким, недобрим поглядом.

Сергійко насторожився. Що то за один, і чого йому тут треба? Ніде раніше — ні в Зубрівському лісництв:, ні в Лисичках, ні в таборі — він не зустрічав цього неприємного чоловіка.

Коли б Сергійко зараз був вільним, то нишком вернувся б і простежив, що той робить у лісі. Та нічого не вдієш — треба виконувати завдання…

Але думка про довгов'язого так непокоїла, що Сергійко зупинився. Невже Віктор Михайлович не зрозуміє і не пробачить затримки? Маршрут він зніме і по обіді, а зараз — просто несила залишати позад себе, у своєму лісі, таку підозрілу особу!

Хлопець, ховаючись за кущами, нишком повернувся назад.

Невідомий все ще стояв на тому самому місці, видно до чогось прислухаючись. Потім поволі рушив у напрямку балочки. Сергійко обережно просувався за ним.

Злодійкувато озирнувшись, довгов'язий спинився над балочкою і стиха свиснув. У відповідь знизу почувся такий же тихий, короткий посвист. Довгов'язий ще раз озирнувся на всі боки і почав спускатись.

Виходить недаремно Сергійко облишив свою розвідку і почав стежити за