Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

до штабу головнокомандувача фронту з метою змінити цей наказ, на час переформування та українізації не чіпати корпусу та допомогти йому з пошуком українського офіцерського складу для корпусу. У штабі фронту його зустріло «надзвичайно недоброзичливе… ставлення» генерала Маркова, що «скаженів од злості», та «цілковите недовір’я» генерала Денікіна. Обидва вважали Скоропадського «українським авантюрником», «самозваним хохлом». * * *

Наприкінці серпня 1917 року Росію потряс «заколот генералів», який очолив головком Лавр Корнілов. Українські соціалісти «радівці» у цьому конфлікті підтримали Тимчасовий уряд у його боротьбі проти заколотників. Центральна Рада стала одним із засновників київського Комітету охорони революції, що почав збирати сили для придушення заколоту.

У той же час Скоропадський, не вирішивши свого питання у штабі фронту і не маючи відомостей про заколот (за твердженням його самого), подався до головкома Корнілова, до Могильова, за допомогою у справах корпусу. Коли Павло Петрович виїхав до Ставки, вже було оприлюднено телеграму з маніфестом Корнілова, яким той сповіщав, що бере всю владу на себе та не підкоряється Тимчасовому уряду. Цілком можливо, що тоді Скоропадський вирушив до Могильова, щоб приєднатися до заколотників.

Про досить «праві» переконання Скоропадського влітку 1917 року свідчить той факт, що гоноровий генерал погодився з пропозицією «правого» та ворожого до українства Всеросійського союзу земельних власників (російського спрямування) про внесення своєї кандидатури у виборчий список цієї політичної організації на виборах до Всеросійських Установчих зборів. Скоропадський, скоріш за все, грав подвійну гру: генерала — прихильника Центральної Ради та прихованого лідера «правих», майже «корніловців». Недарма знана аристократка — графиня Браницька запропонувала Скоропадському оселитися в її палаці, в Олександрії. З фронтових окопів Павло Петрович потрапив на світський бал, на якому «всі жінки були в декольте з коштовностями, чоловіки у фраках і смокінгах…» Генерал не зрікався свого старого оточення, і «праві» політичні групи пов’язували свої сподівання з майбутнім гетьманом Скоропадським.

Але до нього не мали довіри головні радники Корнілова — генерали Денікін та Марков. До того ж Скоропадському вже не судилося поспілкуватися з Корніловим. Приїхавши до Могильова, він тільки зміг побачити того на мітингу, коли головком звертався до вояків із промовою, в якій лунав заклик до повалення Тимчасового уряду.

У Могильові Скоропадського прийняв лише начальник штабу Корнілова — генерал Лукомський, що пообіцяв Павлові Петровичу з’ясувати всі корпусні питання. Лукомському теж не було справи до Скоропадського — в ці хвилини вирішувалася доля Росії.

Павло Петрович і сам відчув, що не на часі його вимоги та пропозиції. Варто вказати на те, що про час свого перебування у Могильові Скоропадський дає у «Споминах» досить непевні відомості. Можливо, він усе-таки вагався, вичікував і не поспішав виїжджати з лігвища змовників. Можливо, Павло Петрович пристав би до заколотників, але з ним не встигли провести необхідну «роботу», та й події розгорталися так швидко, що він вирішив зачекати. З часом генерал зрозумів, що справа Корнілова вже програна…

Наступного дня Скоропадського було заарештовано тільки за те, що він їхав до Києва у штабному вагоні з Могильова. Можливо, Павла Петровича визнали ключовою персоною змови. «Комітетчики», що рятували революцію «від генералів», вирішили відправити Скоропадського до Гомеля, вагон, у якому їхав той, відчепили, біля нього поставили вартових… було вирішено не розстрілювати генерала, а зачекати на розпорядження Керенського стосовно долі Скоропадського. По станції Гомель пройшли чутки, що заарештовано якогось значного змовника, і революціонери могли в будь-яку мить убити генерала. Зважаючи на це, гомельський комітет вислав Скоропадського під конвоєм до Києва. Його привезли на допит до Генерального Секретаріату, але там він був негайно звільнений. Скоропадський згадає: «У Секретаріаті я побачив, що там скаженіли проти Корнілова».

В останніх числах серпня 1917-го були арештовані змовники — генерали: Лавр Корнілов (головнокомандуючий російською армією), Антон Денікін (командуючий Південно-Західним фронтом), Сергій Марков (начальник штабу фронту), командувачі чотирьох армій Південно-Західного фронту. Командувач 7-ї армії, до якої ще входив 34-й корпус, генерал Селівачов, що гальмував процеси українізації, був заарештований і усунений із посади, а замість нього командуючим армією став генерал Ціхович. Познайомившись із новим командармом, Скоропадський подався до Бердичева, до нового командуючого Південно-Західним фронтом генерала Миколи Володченка, від яко-го дістав наказ прискорити українізацію корпусу. Володченко запропонував Скоропадському негайно поїхати до Києва й у Генеральному Секретаріаті вибрати собі офіцерів, що відповідали б усім вимогам українізації.

Треба зазначити, що генерал Микола Герасимович Володченко, походженням із Чернігівщини, генштабіст та ветеран Російсько-японської та Першої світової війн, схвально ставився до українізації корпусів Південно-Західного фронту і симпатизував Скоропадському. Влітку 1917-го генерал Володченко став відвертим прихильником Центральної Ради, а вже у вересні 1917-го він звернувся до прем’єра Винниченка з пропозицією повністю підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді. Тоді Винниченко не підтримав цього проекту й відмовився прийняти генерала. Вже у листопаді 1917-го Володченко перевів війська Південно-Західного фронту в підпорядкування Центральної Ради.

Перебуваючи у Бердичеві, Скоропадський на запрошення представників 34-го корпусу завітав на фронтовий Український військовий з’їзд. На засіданні, на якому він був присутній, розглядалося питання українізації 34-го корпусу. Головував на з’їзді поки що мало відомий штабс-капітан Микола Шинкар. Павло Петрович пригадував: «Мене це зібрання «соціалістів» привітало тому, що я командував українським корпусом».

Цілковита підтримка Центральною Радою позиції Тимчасового уряду під час заколоту Корнілова змінила ставлення Петрограда до «українського питання». Українізацію як противагу впливу реакційних «корніловських» офіцерів та посиленню впливу більшовиків в армії було нарешті офіційно дозволено. Генерали Брусилов і Щербачов висловилися за повну українізацію окремих частин.

12 вересня 1917-го до нового Верховного головнокомандуючого приїхала українська делегація на чолі з Петлюрою. Керенський та Верховний головнокомандуючий генерал Духонін підписали наказ про українізацію 20 дивізій і кількох десятків запасних полків. Було визнано українські військові організації, в українізовані частини почали направляти українських комісарів.

На Південно-Західному фронті (7-а, 8-а, 11-а, Особлива армії, що складалися з 24 армійських та 3 кавалерійських корпусів) п’ять корпусів (6-й, 11-й, 32-й, 34-й, 41-й) були призначені до тотальної українізації. На Галичині тримав фронт Шостий корпус (2-й український, він же Запорізький) генерал-лейтенанта Мандрика, що українізувався за активної участі генералів В. Кирея та О. Грекова. Вони змогли українізувати тільки 4-у дивізію 6-го корпусу. Одинадцятий корпус генерал-майора П. Єрошевича, що тримав фронт у Буковині, почав українізуватися тільки у грудні 1917-го, коли українізувалася