Читати книгу - "Аеніль"

Коли це побачила Ембла, вона ледь стримала крик.

— Що це? — глухим голосом промовила Аеніль. Вона вже була не рада, що заглянула сюди.

— Пішли звідси, — прошепотіла Ембла.

Двічі повторювати не треба було, обоє дівчат вибігли назад у коридор.

— Жах, — Аеніль налякано озиралася на двері.

— А я знаю ту дівчину… — сказала Ембла. — Вона з нашого відділення. З третього курсу чи що.

— З третього?

— Наче. Я бачила її з Анахарсієм ще на початку року, — Ембла відвернулася. — Мабуть, вони в одній групі. Її звати Оріона.

— Жах. Що це з нею сталось?

— Я про таке ніколи не чула. Якесь закляття чи що… Може на неї якась істота напала…

Вони почули чиїсь кроки і сховалися за першим поворотом. По коридору пройшла молода служниця в халаті. Попереду вона штовхала тацю з ліками і якимись приладами.

Дівчата повернулися на перший поверх і сіли на довгу лаву у вестибюлі. Довго їм чекати не довелося — до них підійшла одна зі служниць, дуже схожа на попередню.

— Що вам потрібно? — ввічливо запитала вона.

Аеніль придивилася до неї і зрозуміла, що це не служниця. Це була учениця-старшокурсниця з відділення цілителів. Служники поводяться зовсім по-іншому. На її халаті було картка з написом «Сестра Інґа».

— Нам потрібен цілитель.

— Лікар? А я не… — але вигляд дівчат змусив її не договорити. Вона кивнула і додала: — Зараз запитаю у чергового.

За хвилину вона повернулася і сказала:

— Майстер Серапіон чекас вас.

Кабінет чергового лікаря знаходився на другому поверсі. Зовсім недалеко від тієї зловісної палати, у сусідньому коридорі. Коли цілитель дізнався, що проблеми у Ембли, то попрохав Аеніль почекати за дверима.

У кінці коридору був невеликий куточок з кріслами й столиком. Там Аеніль сіла чекати. Медсестра Інґа принесла їй склянку соку й печиво, але Аеніль нічого не хотілося їсти.

Ембла затримувалася, і Аеніль почала походжати коридором. Вона почула, як хтось, стиха перемовляючись, пройшов сусіднім проходом. Голоси були чоловічі, й один здався їй знайомим. Вона підійшла й визирнула з-за повороту. Побачила, як зачинилися двері до тієї палати, куди вони з Емблою так необачно зазирнули.

Майже відразу двері відчинилися і звідти вийшла медсестра з тацею. Вигляд у дівчини був наляканий. Мабуть, вона не часто бачила таких пацієнтів. Її руки, що тримали тацю, тремтіли. Аеніль сховалася за поворотом, але медсестра все одно її б не побачила, бо йшла з опущеною головою. Судячи з картки на халаті, її було звати Івонна. Це була висока, білява і дуже красива дівчина. Вірогідно, сестра Інґи.

Аеніль повернулася у крісло й стала дивитися у вікно. Похмура погода і вкритий імлою ліс не заспокоїв її, а навпаки додав тривоги. Щось зловіще відчувалося у незворушності грізних дерев, пасм туману, що простягалися парком.

Вона всіляко намагалася відігнати похмурі думки, тому знову піднялася і стала ходити пустими коридорами. Кілька разів проходила неподалік тієї дивної палати. Природна цікавість не давала Аеніль спокою, і вона навіть підійшла до дверей, щоб прислухатися. Але нічого не почула. Натомість помітила, як ручка дверей до палати повертається, і з жахом усвідомила, що відвідувачі зараз звідти вийдуть. Їй треба було десь сховатися. Сама не розуміючи, що робить, вона швидко кинулася до дверей навпроти й зайшла у протилежну палату.

Краєм ока дівчинка встигла оглянути цю велику простору кімнату і їй здалося, що тут нікого немає. Ця палата була на куті будинку, але вікно в одній зі сторін було чомусь замуровано. Інше дуже щільно зашторене важкими гардинами, через що тут було зовсім темно. Аеніль не закрила повністю двері, щоб побачити, хто відвідував ту моторошну пацієнтку.

З кімнати вийшли два чоловіки v викладацьких мантіях. Одного Аеніль одразу впізнала — це був майстер Евагор Елітіс. Іншого вона теж кілька разів бачила в учительській алхіміків, але у неї він не викладав. Це був дуже старий чоловік з довгим сивим волоссям і бородою. Він ходив з палицею, на яку спирався. Важко сказати, чи то був чарівний жезл чи звичайний ціпок. У обох був дуже стурбований вигляд. Особливо у старого.

— Майстре Стесагоре, мені не хочеться вам говорити, але її стан…

— Замовкни, Евагоре, — люто прохрипів старий. — Це ви, молоді, одразу б усе попідписували з ними, якби таке сталося з вами. Одначе я ніколи не здавався і не зганьблю честь свого імені і честь Клану. Навіть якщо доведеться віддати останню краплю крові мого прадавнього роду… — його голос затремтів.

— Так… Ми й не збирались здаватись, — обережно провадив далі Елітіс. — Але, можливо, треба було почекати. Можливо, був інший спосіб врятувати її.

— Дурень! Чи ти думаєш, що я не стикався з таким за своє столітнє життя? Було тільки два варіанти; результат єдино вірного перед нами. Це був єдиний шанс врятувати її. Інший — погодитися на вимоги, щоб Орден сам її звільнив. Але я вже бачив звільнених з Завіси Тіней. Це чорні чари, не темні, а по-справжньому чорні! Орден найняв для цього справжніх чаклунів, бо сам би нічого такого не зробив. На усіх тих, хто там побував, на все життя залишається чорний відбиток. Їм краще померти…

Майстер Евагор стурбовано глянув на двері палати. У розмові зі Стесагором він виглядав дуже налякано й невпевнено. Постійно крутив у руках якийсь пергамент.

— Якби це була не… не Оріона, — голос старого знову затремтів. — Я б просто знищив Завісу з усім, що всередині, бо тільки це — найправильніший шлях. Але Оріону я не міг вбити. Вона єдина, хто залишився у моєму роді. З нею помре Дім Стесагора І, нашого великого предка. Ти єдиний, кому я це кажу, Евагоре, але заради її життя я готовий пожертвувати навіть Кланом.

— Я вас розумію, майстре. То, може, варто було згодитись, а потім просто розпустити Клан?

— Ти що, глухий? Я ж казав, що звільнений — це