Читати книгу - "Провина"

не довірили, тому змушена була дзвонити, потерпаючи від чекання на сходах, вмовляючи себе заспокоїтися, картаючи себе за зухвалість, а сходи — бетоновані, міцні, з металевою сіткою для зчищання бруду з підошов, байдуже дивилися на неї знизу, готові витримати не один удар.

Не відчиняють.

Подзвонила ще раз.

Влад відклав пульт і незадоволено рушив до дверей.

Та що це за дні такі почалися, дзвонять і дзвонять безупину? Може, господаря нема вдома, або він спить, або відходить від зайвого келишка, або… у нього траур?

Ніколи ні по кому не носив трауру, не знав, як це робиться, не розумів, чому такого значення надають чорному кольору, сумовито-протяжним мелодіям і повільним процесіям, якщо він зараз ладен одягнутись у багряну барву, ладен співати і танцювати ламбаду в натовпі тубільців і тільки сльози його чорні і терпкі, як плід маслинового дерева.

Очевидно, він справді нічого не тямив у траурах…

Боже, що ж це таке? Він знову про неї забув!

Чоловік у картатій сорочці й джинсових шортах, замислено-похмурий, неголений і стомлений, відкривши їй двері, чомусь завмер, для чогось кивнув головою і дещо запізніло відступив, пропускаючи її до хати.

Марія увійшла, очікуючи закономірного продовження.

— Треба буде зробити дублікат ключів, — звертаючись до бетонованих порогів, пробурмотів він і замкнув двері.

Вона напружилась. Оберти ключа нічим хорошим не можуть закінчуватися. І не тільки оберти ключа.

— Ну і… мабуть, треба буде купити тобі мобілку, — промовив він до підставки для взуття.

А тоді, обмінявшись поглядами з килимком під дверима, пішов у коридор.

Марія притулилася спиною до зеленолистих шпалер і сказала йому навздогін:

— Як щодо грошей? Тих, що подарували нам на весіллі?

Планувала ще зранку запитати, та «вікінг» завадив.

Чоловік її, схоже, не чекав такого запитання, і довгу хвилину згадував, про які гроші йдеться, а згадавши, подивився нарешті прямо ій у вічі і, здається, надумав щось сказати, та тільки кивнув головою і пішов нагору.

Хіба він не знав, що в неї свій інтерес у цьому заміжжі? Тепер знатиме.

Влад витяг із піджака пачку зелених купюр, полегшено зітхнув і кинув піджак на долівку.

Мабуть, він уже на весіллі був добряче вмазаний, якщо забув, куди поклав ці гроші?

«Таке лікується тільки у морзі», — потішився б із цього Олег.

«Ну, я вам завтра випишу, Нінок, ну ви в мене дістанете! Не мала баба клопоту, вирішила одружитися! Попадіться ви мені тільки на очі, Нінок!..»

У вуха вдарив такий страшний гуркіт, неначе завалилося півхати.

Добре, що в нього нема проблем із серцем.

…Влетівши до кухні, Влад наштовхнувся на купу баняків, що попадали з горішньої полиці пеналу, і на жінку, яка ці баняки намагалася повернути на їхнє законне місце.

— Я не знала… я тільки відкрила дверцята…

Вона не знала! Він із такими зусиллями втискував цей непотріб на цю полицю, а вона легким помахом руки…

Коли він спробував повторити свій подвиг, баняки не захотіли чемно шикуватися, випирали своїми круглими боками, відсували один одного, вислизали, нарешті всі дружно попадали і на радощах набили йому, узурпатору, ноги.

«Ой, Нінок, що завтра буде…»

— Залиш їх… тут… чи отут. Хай стоять… де хочуть.

Кинувши гроші на кухонний стіл, він мов огню вхопивши вилетів з кухні.

Марія підставила горня під кран, трьома ковтками випила гидку хлоровану воду, озирнулася довкруж, дивуючись, як вона не посивіла у свої двадцять два роки, і заходилася наводити лад серед банякового гармидеру.

3. Понеділок

Коли вона нарешті усамітнилась — і самотнім треба інколи усамітнюватися, — коли відкрила свій скарб… вхопила за вуздечку змиленого коня, почула рохкання свиней у канаві під мурами, вдихнула запах пожежі у Краківському передмісті, ковзнула поглядом над в’язницею у Низькому Замку, ступила на щойно бруковану вулицю середмістя, відчула вологий західний вітер із боліт за рікою Полтвою, що приносив вогкість і сухоти… коли стала щасливою, було далеко за північ.

Далеко за північ Влад вимкнув телевізор пультом, потім підійшов і вимкнув кнопку на панелі, вирішив, що цього замало, і висмикнув шнур із розетки.

«У-ух, який я злий!» — подумав він, серйозно приміряючись телевізором до вікна.

Але, пожалівши псувати вікно, сів, хильнув пива, котре залишилося від ранку, скривився, бо таке давнє пиво ніяк не могло залишатися смачним, і запитав у себе, чому він такий злий.

Відповідь заскочила його зненацька, здивувала, приголомшила і залишила сидіти в кріслі перед вимкнутим телевізором. А коли всередині і навкруги все стихло, червоно-вугільна ламбада наблизилася до нього з п’ятнадцятирічної давнини.

Незадовго до ранку Марія потерла очі, запакувала свій скарб на горішню поличку шафи, впала на ліжко, подумала, що хтось може запросто увірватися, поки вона спить, не мала сили додумати цієї думки, а не те що встати і забарикадувати двері. Та все ж устала і забарикадувала двері і заснула вже на ходу, забувши подумати, що хтось може рознести її барикаду й оком не зморгнувши…

Хтось, лежачи у ліжку і дивлячись у стелю, подумав всоте за сьогоднішній день про неї, про те, як було б добре зараз увірватись у її кімнату й нагадати їй про ніч, що стала переломною у їхньому житті, і про те, що вона даремно вдає, що