Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

кидається на розтрощений поручень, на якусь мить зависає на металевих штирях арматури і летить донизу. Кам’яні істоти на березі річки враз ніби оживають — наближаються, збільшуються, піднімаються, щоб проковтнути нас. Я чомусь думаю тільки про Романову маму. Як же вона тепер сама викопає картоплю?
***

Спогад такий чіткий, ніби це було зовсім недавно. Навіть не вчора, а щойно, якусь годину чи дві тому. Пронизливий холодок в ямці під грудьми, падіння, страх, темрява… Насправді я не знаю, звідки, з якої часової площини так несподівано випав цей пазл і куди, до якої картинки пам’яті його припасувати. Заплющую очі і закушую губу. Солона крапля крові бризкає на язик, скочується в гортань і приводить мене до тями. Перша думка: треба знову все забути. Забути, забути, забути!!! Але безпритульний пазлик уже не піддається — вперто кружляє і кружляє, обертається навсібіч, ніби намагається відшукати в часовому просторі собі тотожні, зістикуватися, зачепитися за них краєчками, утворити більшу площину, розширити територію. Спалахує ще одна картинка. Тоді ще і ще… Ніби хтось запускає ланцюгову реакцію пам’яті.

Це схоже на ефект снігової лавини. Біла шкаралуща, роками неторкана, тріскається десь на самому вершечку, на піку, в найбільш вразливому місці, тоді надколюється і починає зсуватися. Спочатку повільно, потім набирає обертів і вже з шаленою швидкістю мчить згори донизу. І ось кожен виступ, кожна виїмка, кожен камінчик гори — як на долоні.

Що це — закономірність, яка рано чи пізно, але обов’язково настає, і тоді все повертається на круги свої? Чи просто одне з рідкісних див, яке ніхто не може передбачити та пояснити? Як не можна, скажімо, пояснити, чому одна людина видужує при безнадійному діагнозі, а інша помирає від нескладної хвороби, хоча лікує їх той самий лікар. Може, першу рятує любов, а другій саме її не вистачає, щоб вижити? Не знаю. Але мою пам’ять точно повертає моє кохання, мій Роман.

11

Уже тиждень живу в Привітнику. Михайло також із нами — зателефонував до Києва і взяв відпустку за свій рахунок. Каже, що хоче трохи подихати лісовим повітрям, хоч раз у житті побачити, як цвітуть проліски й анемони, попити березового соку та побути з другом. Здогадуюся: це тільки відмовка, причина в іншому — він поки не може залишити нас, особливо мене, в такому стані.

У сузір’ї Цефея є загадкова туманність Ірис. Десь я про це читала чи, може, чула. Неважливо, де й коли. Але вона є — це я точно знаю. Мені здається, що зараз блукаю в цій таємничій туманності. Вона то накочується на мене густими клубками, то розсіюється, відкриваючи безмежний фіолет Всесвіту. В таких фіолетових просвітках перед моїми очима постають усе нові й нові картинки спогадів. Хоча це якось алогічно — спогади як нові картинки. Правильніше, мабуть, усе-таки — воскреслі чи хоча б відреставровані. Вони з’являються невідь-звідки, ніби справді з космічної субстанції — спочатку нечіткі, розмиті, наче притрушені памороззю, але що ближче, то чіткіші, яскравіші. Приглядаюся — і впізнаю їх. Впізнаю і визнаю: вони мої.

Невелика дерев’яна хата кольору вохри з блакитними віконницями і величезним, навислим над дахом волоським горіхом, оточена з усіх боків яблуневим садком… Чоловік і дві жінки, стара й молода, йдуть зеленим подвір’ям, поміж розсипаними яблуками… Інше подвір’я, зовсім-зовсім інше, а через нього колоною маршують діти — в однакових сукняних пальтах і хлоп’ячих черевиках… Руїни замку та величезний двоповерховий палац, а навколо них — високий мур з литою брамою… Жінка в довгому білому одязі піднімається на вежу і завмирає, ніби збирається злетіти в небо… Білявий хлопчик тримає на руках рудого кудлатого песика, що скавучить і рветься до мене… Триколірний кіт на подвір’ї гасає за жовтим листком, що повільно падає з дерева… Ґрунтова дорога через ліс… Похоронна процесія… Свіжа могила на цвинтарі… Ще одна дорога, але вже асфальтована… Той самий рудий пес, але без хлопчика… Скрегіт гальм… Крик… Тендітна жінка з тонкими, як у мадонни Рафаеля, рисами обличчя… Знову жінка — інша, висока, в білому одязі…

Яке відношення мають одні до одних ці люди? Де, в якому місці, перетинаються ці різні дороги? Чи єдина точка перетину — тільки моя пам’ять?

Ці кадри й справді ніби різнокольорові пазли якоїсь великої і складної, але єдиної конструкції. Вони доторкаються один до одного, стикаються, відштовхуються, розсипаються, мерехтять, зчіплюються. Їх уже так багато, що на моніторі пам’яті жодного сантиметра вільної площі. Залишається останнє: врешті розташувати ці загадкові частинки в часовій і просторовій послідовності. Знову і знову прискіпливо розглядаю їх, перекладаю з місця на місце, припасовую.

Головне — нічого не переплутати. Бо кожен наступний епізод випливає з попереднього, кожен попередній — його причина та предтеча. Усе взаємопов’язане, усе взаємозалежне. Жодна мить не може бути сама собою, вихопленою з потоку життя, без прив’язки до людей і подій, які затягують тебе, як водяний вир легенький прутик, кинутий із берега, без коренів, з яких ти виростаєш, як дерево з ґрунту.

Здогадуюся: «чорна скринька» моєї пам’яті не з подвійним, а з потрійним дном. Щось було ще до автокатастрофи, що розлучила мене з Романом. Щось дуже важливе трапилося ще в дитинстві. Тоді все почалося. Там — найбільша таємниця. Як там звучить мій діагноз — посттравматичний синдром? Чи постдраматичний?

Мене звати не Енна. Не Енна…

Частина друга