Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

Ця осінь — як сварлива бабуня: то сердито гримотить, то дощем поливає, то вітром шмагає, наче жалючою кропивою. Але я не нарікаю. Коли за вікном шурхотить і капотить, особливо приємно полежати в теплій постелі з книжкою в руках. Отож, кривлюся як середа на п’ятницю, намотую на шию свій улюблений в’язаний шалик: зелений із тоненькими білими смужками на кінцях, беру в руки книжку і — шусть під ковдру.

Шия могла б обійтися і без шарфика — горло ще не встигло нахапатися підступних осінніх мікробів. Здається, мама здогадується про це, але підтримує мою гру в «кахи-кахи» і робить вигляд, що без шарфика моєму хитренькому горлу ну ніяк не обійтися.

Віра Василівна Христич, тобто моя мамуся, зовсім не схожа на інших вчительок. Вона ніколи не кричить на учнів, не смикає їх за вуха, як Ганна Ільківна, не ставить у куток — каже, що це принижує гідність, а людина насамперед повинна мати гідність, навіть якщо вона ще школярик. А ще мама вважає, але про це знаю тільки я, що день, проведений за читанням доброї книжки, може дати дитині навіть більше, ніж деякі уроки.

Сьогодні ж вони саме такі, один в один: нудно-марудні. На уроці ручної праці — виготовлення прапорців до жовтневих свят, на фізкультурі — замітання шкільного подвір’я, на читанні — вірш, що його давно знаю напам’ять, бо всю читанку ще влітку проштудіювала від першої до останньої сторінки. А вчора я почала читати «Пригоди Тома Сойєра» і ніяк відірватися не можу — ввечері мама силоміць вклала мене в ліжко і вимкнула світло, але я довго не могла заснути, пробувала навіть підсвічувати собі ліхтариком під ковдрою, щоб дочитати розділ. Отож сьогодні, трохи провагавшись, мамуся чинить не як сувора вчителька з великим педагогічним досвідом, а як моя найкраща подружка: поправляє на моїй шиї шарфик, обнімає мене, чмокає в обидві щоки і сама йде до школи.

У кімнаті осінні сутінки, хоча надворі полудень. Тягнуся до верхньої полички етажерки за настільною лампою. На підлогу падає стара потіпана книжка, якийсь мамин ще інститутський підручник. Ага, «Історія КПРС». Ну, КПРС мене ніскілечки не цікавить. Але те, що висунулося гострим білим кутиком з книжки…

То ось де мама заховала ту світлину, яку чомусь заборонила показувати будь-кому! А чого не показувати? Мабуть, того, що татко… Он він посередині, на цілу голову вищий від мами та бабусі. А вони — по обидва боки: мама зліва, а бабуся Ганна справа. У мами на руках білий згорточок, перев’язаний стрічкою, — це я, десь за два чи три тижні після того, як народилася. Світлина чорно-біла, але я завжди бачу її в кольорах. Бачу і ніби чую голос бабусі Ганни.

— На мені, квяточко, ткана сорочка з льону, ще дівоцькая. Ой і ладна ж сорочка! Найкраща моя. Як помру, то забереш її собі, бо на маму твою вона все одно завелика, а ти маєш вирости видною дівкою, ти ж у нашу родину пішла, у Христичів. Поверх сорочки — зелений станік, мама твоя каже — камізелька, але то в них так балакають, а в нас кажуть — станік. Я і льон сама брала, і сорочку з нього ткала, і станік шила. Руки, Богу дєкувати, в мене ростуть з того місця, що треба, — все вмію. І тебе навчу, як тіко Бог здоровлєчка вділить. Як виткала? А як же тчуть, квяточко? На верстаті. Оно він у коморі й досі стоїть. Хіба ти не бачила? То ходи-но подивимося. О, бач? Колись такі в кожній хаті були, жінки на них усе ткали — і ходніки, і рушники, і полотно. А теперка готова матерія в кооперації, і ткати не треба. Ну, хіба вже хтось дуже хоче по-колишньому. Та й льон у колхозі вже не хочуть сіяти. Як цю знимку робили, то вже осінь була, глибока осінь. У твого тата — темно-синя маринарка, дорога, з шевйоту, ми її весною, до Великодня купили. А мама твоя, бач яка — на всеньке село модниця! Бо ж учителька, інтелігентка. Сукенка в неї — голуба, як квяти льону, на шиї пацьорки. Гарні вони тобі? Авжеж, гарні. Мабуть, твій тато її за ті пацьорки й полюбив. Бо за що ж іще було полюбити? Мале, худе, тіко очі — як дві сливки-тернівки. У нашому садку росте така, цього року так вродила, аж гілляччя ламалося. А в чому ти? У пелюшках. У що ж іще такі пуцьвірінки бувають зодягнуті? Зате на ковдрочці ружова биндочка, зав’язана бантом. На той бант два метри бинди пішло, твоя мама так уже його вив’язувала, ніби він головний на цій знимці. Щоб ти знала, квяточко, всім новорожденим дівчаткам ружове пов’язують, а хлопчикам — голубе.

Моя мама приїхала в Ожинку після закінчення педагогічного інституту, в дипломі написано, що вона — вчителька історії та української літератури. Тата послали машиною лісництва в район зустріти новоприбулу вчительку. Поки вони їхали з Любитівки до Ожинки — залюбилися. Та так міцно залюбилися, що тато як оглашенний став. Це бабуся так казала. Я ніколи не бачила тата оглашенним. Та й неоглашенним не пам’ятаю, бо вже так давно його з нами немає, що я всі жданики поїла і почала забувати. Але вірю мамі, що татко наш дуже спокійний і веселий був, то бабуся так наговорювала на нього, бо дуже сердилася.

Бабуся чомусь дуже не хотіла, щоб тато брав маму за жінку. Навіть плакала і нарікала, що вона «чужаниця і совєтка, та й хіба у своєму селі гарних дівчєт немає»? А потім вона передумала і дуже-дуже полюбила маму. Особливо після того, як я на світ з’явилася. Я, вредна, чогось довго не хотіла