Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

— І то буде кінець. Бо після загсу тато мене зразу ж і вб’є!

— Хай спробує! — Роман хмурить брови, але тут же його обличчя розпогоджується. — Пішли освячуватися у Святому! Чи ти, може, передумала?

— Ні-ні, — кажу. — Я ніколи не передумаю. Але… в мене немає купальника.

— Дурниці! — сміється Роман. — Тут можна навіть без трусиків. Бач, пляжники пішли, ніхто нас не бачить. Чи ти пташок соромишся?

— Авжеж. Бач, як вони на нас дивляться — навіть співати перестали. Ану киш звідси, безсоромні! Ну гаразд. Але все-таки у трусиках.

Він роздягає мене і звільнення від кожної одежини супроводжує поцілунками. Падає на пісок блузка — поцілунки в шию і плечі, сповзає спідничка — поцілунки в коліна і вище, аж до пупка, відлітають убік босоніжки — поцілунки у ступні. Моє тіло палає від тих гарячих доторків Романових уст і благає божественної озерної прохолоди.

Ми плюскаємося, як риби. Пірнаємо і цілуємося — у воді, під водою, над водою. Роман запливає в очеретяні плавні біля протилежного берега, повертається з букетом жовтих водяних лілій, сплітає віночок і кладе мені на голову. Заціловані, скупані й освячені їдемо до Романової мами. Я трохи потерпаю: як вона мене сприйме? Я ж для неї ще ніхто, принаймні офіційно.

Маленька, ледь сягає Романового плеча, засмагла, в рябенькій ситцевій блузці з рукавами і білій хустинці у сині квіточки, пов’язаній молодичкою, вона не йде, а біжить нам назустріч. На ходу витирає очі і найперше пригортає до себе не Романа, а мене.

— Нарешті! Бо я вже думала, що не діждуся невісточки.

Роман задоволено посміхається, шепоче мені на вухо:

— Я ж казав — не бійся.

Ми з Романовою мамою накриваємо на стіл, разом миємо посуд після вечері. Вона приймає гору подушок у білосніжних вишиваних пошивках і стелить нам ліжко у світлиці. Ставить на столик біля ліжка невеличкий нічник. Місяць, ріжком зачеплений за яблуню, заглядає у вікно. Якась безсонна пташина аж заходиться в саду. Роман жартує: це соліст народного пташиного хору дає сольний концерт на замовлення.

Прокидаємося, коли вже сонце піднялося над лісом. Щоб воно не розбудило нас рано, мама вікна позапинала шторами, а сама подалася на город. Іду до неї. Над грядками ледь чутний тонкий аромат, ніби хтось, напарфумлений, пройшов стежкою і залишив по собі в повітрі солодкуватий слід. Розгортаю кущі картоплиння і бачу блідо-бузкові, ледь помітні квіточки матіоли — це вони вночі так розливали духмяні пахощі, а тепер згорнули пелюсточки й принишкли. Обережно пересуваю ноги, щоб не наступити на огіркове гудиння. Вибираємо огірочки, ще невеличкі, з жовтими квіточками на носиках, несемо до літньої кухні. На столі в літній кухні — слоїк зі свіжим молоком, глиняна мисочка з медом і струдель.

Мені так спокійно і затишно. І так дивно: звідки я, міська жителька, знаю, що не можна наступати на гудиння, бо огіркова грядка може всохнути? Звідки знаю, що так пахнуть матіоли і що їх сільські жінки сіють у городі, бо ж вони — для запаху, а не для краси? Як шкода, що завтра ми мусимо покидати мамине обійстя. Роман їде в Соснівку, а звідти треба рушати до Києва — відрядження закінчується. Вирішую, що в першу ж свою відпустку приїду сюди — на цілий місяць. А може, й на два, якщо працюватиму в школі.

Після сніданку знову купаємось у Святому. До нас приєднується Романів однокласник Владислав зі своєю дівчиною. Владислав ще навчається у столичному інституті імені Карпенка-Карого, куди вступив після армії, а Рита вже актриса. Мені не подобається Рита — надто манірна, здається, вона й на дикому пляжі почувається, як на сцені, ходить із випрямленою спиною та піднятою головою і чекає, що ми, захоплені її талантом глядачі, зараз почнемо плескати в долоні. Роман шепоче мені на вухо, що я порівняно з нею, як зірка Голлівуда Мерилін Монро супроти Шапокляк, і він боїться, щоб Владислав не відбив мене в нього.

Прощаємося з акторською парою, йдемо до лісу по суниці та малину. Але додому приносимо тільки жменьку. Мама розуміюче посміхається, збирає нас у дорогу: зарізала зозулясту курку, поклала в торбину слоїчок домашнього масла, кусень сала, три десятки яєць, кожне загорнуте в папірець, щоб не побилося. Бідкається, що в місті все «з кошика та з грошика», а де ж тих грошиків стільки набрати, щоб голодними не ходити. Обіцяємо мамі, що у вересні обов’язково приїдемо, тоді й бульбу викопати допоможемо, і вечірку влаштуємо.

Дорогою назад Роман час від часу зупиняє машину і ми цілуємося.

Уже під’їжджаємо до Соснівки, коли він раптом тривожиться:

— Чого ця дурна чорна ворона причепилася до нас? Сіла на хвіст і не злазить.

Я дивлюся в заднє вікно. Чорне авто справді ніби приклеїлося до нашої машини. Дорога на цьому відтинку різко завертає праворуч, а тоді піднімається вгору. Попереду міст із понівеченим бетонним поручнем з правого боку — залізна арматура розірвана і стирчить, як обгризені хижаками ребра якоїсь великої тварини. Під мостом ліниво протікає річка з обмілілим руслом. Обабіч неї сіріють кам’яні валуни — ніби якісь фантастичні водяні істоти вилізли погрітися на сонці.

Чорне авто наближається впритул, бере ліворуч, виїжджає на зустрічну смугу, як для обгону. Може, нарешті відчепиться і поїде геть? Ні, проїжджає поряд кілька метрів і вже на мосту несподівано вдаряє зліва. Раз, і вдруге, і втретє. Наша машина різко