Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

звідси. Господи, ачей з усього світу нагатили сюди тими людьми. А гамору скільки! А крику! Хоч вуха затикай. Здавалося, що цей різношерстий та різноперий народ ось-ось накинеться на чергового по вокзалу, котрий не поспішав відправляти поїзди, і розірве його на шмаття. Та грозилися не на нього. Прокльони і сльози лилися на родину Габсбургів, на вусатого Ференца-Йозефа, який послав на війну синів і батьків. Тепер їх привозили звідти цілими вагонами: декого без ноги чи руки, а декого в деревищі…

А голови лоточників-продавців:

— Горкі паркі[49]!

— Плзенське півічко! За коруну, кому даме[50]?

— Медувнічкі! Медувнічкі! — закричав просто в Іванове вухо розчервонілий продавець, витираючи рукавом спітніле чоло.

Візники у чорних шинелях велися не так галасливо, бо знали, що тільки-но електріцкі вуз[51] рушить з місця, і на них накинуться подорожуючі. Мовчки снували поміж людей перенощики ручної кладі, бо їм нічого було робити: ніхто не залишав свої речі у камері схову після того, як невідомі злодії пограбували станційну касу.

Іван просувався разом з натовпом. Йому здалося, що люди чомусь не поспішають, а товчуться на одному місці. Ось перед ним двоє ручкаються, загородивши вихід. Повернувся, аби швидше вибратися на вулицю. Та сивий дідусь підняв угору палицю і разом з нею обійняв та почав цілувати бабусю. Серед білого дня! Перед очима народу!

Іван посмівкнувся. Спинився за спиною дідуся. Побачив, що старенькі не збираються цілуватися, та й рушив далі, стискаючи торбину. Ступив комусь на ногу.

— Медвідь? — почув позаду себе. Оглянувся. Біловолоса панянка витріщилася на нього, нахмурилася.

— Ні, паніко, ні…

Панянка тільки мотнула головою і зникла у гурбі. Іван далі пробирався крізь натовп до виходу в місто.

Раптом щось забрязчало майже коло самого вуха. Якісь вагони сунуться прямо на нього. Відскочив. Хто ж то штовхає стільки вагонів? Не видко ні паротяга, ні коней. А дзвінок галасує, розганяючи перед собою людей.

Диво бере Івана: самокатом їдуть вагони. Хитрі ті міські мудряки. Понамайстровували всякі возики та й заманюють до них горожан…

А трамвай тим часом рушив і, віддзвонюючи, побіг по вулиці.

На зупинці залишилося менше людей. Попід муром сиділи чужинці, що чекали на поїзд. Надибав під муром якийсь ящик, присів на нього. Вийняв з торбини окраєць мелайника та цибулину і почав полуднувати. Той прискіпливий гамір не так докучав йому. Не встиг, як треба, розжувати хлібець, а до нього — жандарм. Погрозився пальцем і попередив, же на сміттярці сидіти заборонено.

— Пане верхній, — звернувся до нього Іван. — Ба ци ви не знаєте часом, на котрому кінці живе пан Прохазка?

— Не вім, не вім[52]!..

«Гей, не є на вас нашого нотароша, — подумав. — Той би таких не держав у себе на службі. Наші жандари знають, де хто живе…»

Перегодя запитав:

— Може, по писаному знаєте читати? — не відступав віднього Іван. Помацав у тайстрині, звідки витягнув пожмаканий конверт і сунув його в руки жандарма.

— Так то є, просім, на Градчанех! — той показав на трамвай і хлопець почав міцкосилом забиратися у вагон. — Градчані. Не забудь!

Став коло вікна, визирав на вулицю. Поруч, на хіднику, пролітали-миготіли люди, гриміли відлунням мури, будинки…

Провідник оголосив останню зупинку. Іван неквапно вийшов з вагона, став серед майдану. Знову — люди, товстеленні мури, височенні будинки.

Поліцейський одразу запримітив нетутешнього жителя, котрий визелиплявся на чудернацьку церкву з червоним шпилем і попродіравлюваним прапорцем на самому вершку. Став перед Іваном. Не чекаючи запитань чи попереджень, хлопець тицьнув поліцейському конверта. Той почитав адресу і вказав пальцем на сірий будинок, що височів недалечко. Іван вже не оглядався, а пішов навпростець до вицяцькованої хижі.

Суцільні металеві ворота, як величезний щит, за котрим, очевидячки, ховався весь скарб пана Прохазки. Іван торкнувся залізної ручки на дверцях хвіртки. Вона скрипнула, і до хлопця привіталися з-за брами гучні голоси собак. Якусь хвильку постояв, а потому гримнув кілька разів кулаком об залізні ворота. Пси ще більше роздратувалися: заскавчали, загриміли ланцюгами.

То лише пан Прохазка знав, чому ворота його двору зачинені трьома замками. Неспокійний час. Та й не від звірки відгородився.

Загримів замок, і в дверях показалась білокоса дівчинка. Іван посміхнувся до неї, кивнув головою, і замість вітання випалив:

— Письмо приніс я.

І лише тепер побачив на голівці дівчинки білий бантик, що підтримував великий сніп золотого волосся. Дівчина метнула собою, закрила перед Іваном двері. «Невисока, як і Терка. Айбо очі в неї рябі якісь. Та й лице поцятковане. Донька, чи родичка, мабуть..».

Через якусь часину пропустила Івана в двір.

— Сюди, — дівчина показала маленькою ручкою на ґанок, заплетений дикою виноградною лозою, на якій з’явилося свіже, густозелене листя. Лише коли піднявся по східцях, то побачив, що під отим чорним листям приховані різнокольорові скельця. «Як у церкві», — подумав і глянув на долівку. Підлога вицяцькована дрібненькими плитками, що утворюють під ногами мозаїчну вишивку. Дівчина відкрила високі двері і пропустила в них Івана. Очі звузила напівтемінь. Лише ген там, у кутку, горіло жовте світло, що проціджувалося крізь полотняний ковпак. Посеред кімнати стояв величезний письмовий стіл. З лівого боку, з суміжної кімнати відчинилися масивні двері. Крізь них вкотився невисокого росту чоловік, набитий, мов капшук, жовтолиций, з чорним блискучим волоссям. Іванові здалося, що воно вимазане коломаззю.

— Цо мате[53]? — прищурив ліве око, ніби збирався моргнути.

— Письмо маю од нашого