чужий герб, не кажучи вже про гімн, ходив у дисидентах і неблагонадійних, мав неприємності з органами, однак такі специфічні неприємності мають і інший бік, бо згодом завдяки розголосу він отримав європейську славу, де вважався національно свідомим борцем за незалежність, інакомислячим, дисидентом. У кінці 80-х – на початку 90-х, після багатолюдних мітингів і емоційних газетних статей раптом сталося диво, і країна юридично стрімко оформилася в державу, а він навіть сходив у народні депутати, щоб законодавчо окреслити і обґрунтувати щасливе майбутнє, на яке мала право країна і люди, які в ній так довго потерпали. Проте дуже швидко зрозумів: не варто, немає ніяких сил і можливостей змагатися із пройдисвітами та шахраями, не його фах. Та й самі по собі незалежність, свобода не означали, що не потрібно працювати, навпаки, потрібно навіть удвічі більше, ніж раніше – створювати нову реальність, нову енергетику, новий простір, і головне – не красти, а це на всіх соціальних щаблях суспільства виявлялося значно складнішим, ніж відправити першого власного космонавта до зірок; та ні, не значно складнішим – нездійсненним! Він повернувся в майстерню до мольберта і глини; роки дисидентства і депутатства швидко воздалися йому визнанням і гучною славою, пишними ювілеями, увагою влади, щедрими замовниками, закордонними каталогами та численними виставками. Він вірив: якщо працюватиме сумлінно, якщо всі навкруг працюватимуть сумлінно, то шахраї від політики вимруть як клас, і життя налагодиться, і наші переможуть, бо не може прагнення до добра і справедливості не перемогти апріорі. Але йшли роки, а країна не ставала ані більш справедливою, ані більш вільною, ані більш солідарною. Торжествували фарисейство і обман, багаті багатшали, бідні біднішали, але насправді – це лише наслідки, наслідки колективної (під) свідомості й поведінки (апатії) співгромадян, так він тепер вважав. Художник раптом відкрив для себе цей секрет – чому ніколи його країна не стане такою, якою йому мріялося – простою і чесною. Раптом очі широко відкрилися, і стало зрозуміло, чому країна нічого не може створити, не може організуватись, налагодити хоча б якесь більш-менш достойне життя. Винні не політики, не олігархи, не москалі, не комуністи, не націоналісти, не президенти, – осягнув він, – не селяни, не шахтарі, не домогосподарки, не студенти; навіть хтось один окремо – не винен, бо всі ми – невід’ємні частини єдиного організму, який тяжко хворий. А організм не може бути винним, організм має лікуватися комплексно. Художник навіть діагностував цю хворобу, назва її – особисті стосунки. Точніше, погані, нікуди не годящі особисті стосунки між людьми. В тому числі, в родинах, точніше, в першу чергу – в родинах. Ми перестали бути здатними і здібними до гарних стосунків: чесних, беззаздрісних, простих. Вся наша енергія, розмови, всі дії направлені на міжособисту боротьбу, яка, наче пекельне полум’я, пожирає людей, їхні добрі наміри, таланти, бажання. Любов, а також все те інше гарне і світле, що є в людині, сварки висмоктують, наче вампіри висмоктують кров. І, ще нічого не зробивши, не встигнувши навіть втомитися фізично, з самого ранку плентаються втомлені і роздратовані люди на роботу, де їх зустрічають такі ж втомлені і роздратовані колеги і керівники. Знесилені, зневірені люди наче всю ніч вони не відпочивали, а їх терзали біси і бісенята, а насправді то вони з самого ранку сварилися одне з одним, думали гидотні думки про навколишній світ та людей, поспішали, дивилися на годинник, заздрили та бубоніли собі під ніс, зле поглядали на телевізор та покрикували на дітей, своїх маленьких персональних рабів. Не дивно, що коли підростають, ті зчиняють бунт, хіба ні?
Чому так відбувається?
Хтозна.
Але правду кажуть британські вчені: розчарування є найсильнішою емоцією. Тому коли розбивається найкрасивіший міф – про достойне життя, помирає в щоденному крику і бруді найпрекрасніша мрія – людина залишається самотньою і опускає руки, і нездатна на конструктивні дії, на вірні вчинки і відкриті стосунки. З часом людина іржавіє і стає металобрухтом. Зрештою, металобрухт відправляють в піч.
Художник зробив такий висновок не тільки зі спостережень за сторонніми, а й спираючись на свій особистий досвід – над ним дамокловим мечем висіли складні стосунки з родиною. Він смертельно розчарувався в коханні, як щирому почутті, що окрилює людей, у вірності, в здатності людини бути вірною, перш за все – в своїй особистій вірності, власній моральній силі; а розчарування в собі – найгірше, найсильніше з усіх, коли розумієш, що все, ось твоя межа, твій край, край твоїх можливостей.
А якщо сюди додати розчарування в особистих стосунках, то стає і зовсім зле. Художник навіть вивів власну формулу кохання і зради: «Жінка, – казав він, – обов’язково забере все, що тобі так щедро давала, – натхнення, кохання, дружбу, відчуття неймовірної свободи, – забере все, змусить розплатитися часом і зробить залежним. Тому для чоловіка, який хоче залишитись вільним, важливо вчасно піти. Це і є справжнє кохання і справжня зрада».
І яке з тих почуттів зліше, ніхто не знає.
Але він не звинувачував ні в чому своїх жінок, сприймаючи стосунки як фатальну неминучу низку зустрічей та розставань. «Отак ми і ходимо по землі – самотні та безпорадні, й єдине, що нас рятує, то те, що вона, земля, кругла. Інакше б усі ми давно дійшли до краю і попадали вниз, в порожнечу, під ноги тим слонам, на спинах яких вона тримається; і вони б нас затоптали, навіть не помітивши. Тож це Господь правильно вчинив, вигадавши планети круглими», – гірко жартував художник. Але жарти та природний оптимізм не могли зарадити його повному розчаруванню в справі всього життя, розчаруванню в суспільній своїй місії, якій віддав стільки десятиліть. Думки, наче чорні хмари, затьмарювали рештки життєвих радощів: серед людей нічого не змінилося, нічогісінько, і буквально на очах замість одного зомбованого суспільства формується і розквітає інше – не нове, а саме інше, різновид, люди в якому так само позбавлені волі, а вчинки й поведінку моделюють виключно зовнішні чинники, хіба що тепер за посередництвом телевізора та Інтернету. Суспільство серіалів. І якби хтось придумав і очолив партію серіалів (ну є ж партія любителів пива?!), то став би обов’язково президентом.
Художник ставати президентом не планував, він узагалі відчував себе тепер слабким
