Читати книгу - "Риб’ячі діти"

– збивав гостей з ніг, шокував неприхованістю вбивства, хижацькою сутністю, жорстокістю людини в цілому, бо коли м’ясо на столі з акуратної вакуумної упаковки, то сумління і співчуття не прокидаються так жваво, інша справа – бачити, як м’ясо перетворюється на споживчий продукт безпосередньо з туш корів, телят, свиней, баранів. Подив, жах і захват гостей не мали меж; далі вони йшли в молочний павільйон, де життя відкривалося для них значно м’якшою стороною: свіжий сир, запашна бринза, густа сметанка і пахуче молоко, тепле, ще парне молоко тут лилося рікою. А масло?! Та вони зроду не бачили і не їли такого масла, справжнього, вершкового! А далі вже можна ходити рядами із овочами і фруктами, курми, качками, гусьми, індичками, всілякою зеленню – кропом, петрушкою, базиліком, зайти на медові ряди, посмакувати щільниками, наповненими золотою рідиною, а насамкінець упхатися до місця, де торгують усіляким дрібним крамом книжками, старими платівками, словом, нещодавнім минулим, прожитими роками, новітньою історією, яка ще може послужити майбутньому хоча б спогадами про дитинство. «Тут торгують спогадами про дитинство», – так він і казав.

Бемоль забрела сюди, коли морози стали зовсім злими, і на цвинтарі можна було примерзнути хвостом до огорожі або склепу; на базарі серед живих людей та собак холоди давалися легше. Переживши зиму в картонних коробках, базарні собаки зустріли весну зі стриманим оптимізмом, одним жорстоким ворогом – холодом – стало менше. Проте інші вороги не дрімали.

Бемоль на власні очі бачила, як страшно помирав Маленький Принц, і це не мало нічого спільного з її уявленням про смерть – легку і безболісну, наповнену розважливими коментарями дітлахів про ритуали і свіжі квіти. Вона завмерла, піджавши хвоста, поміж ящиками та товстими старими, вонючими ногами бабусь у товстих панчохах і дірявих шкарпетках, і трусилася там від страху.

Поки Маленький Принц, блюючи і пускаючи піну, повз через міст у вічність, шерсть у неї на загривку стояла дибки – вона лише дивом не з’їла той шматок м’яса, лише дивом: Маленький Принц, на її щастя і своє горе, схопив його першим, як він завжди то звик робити, і чкурнув у натовп, тішачись майбутнім сніданком. А вона залишилася голодна. І жива. А потім Маленького Принца скрутило, і він побіг, кружляючи і кусаючи себе за хвіст, намагаючись зригнути, через весь базар помирати на місток. Вона обережно, на тремтячих лапах, трюхикала за ним, метрів десять позаду, і нарешті впала, безсила-перелякана, за ящики і ноги, забилася подалі від смерті, від жахливої смерті свого товариша, такого молодого і такого наївного, зовсім як колись рудий і смішний Боні. А потім Маленький Принц зістрибнув у річку і вічність, а люди, вгамувавши свою пристрасть до фотофіксації, потихеньку розійшлися, і вона роззирнулася і побачила перед собою сивого чоловіка в синій бейсболці з червоними літерами USA, довгих шортах кольору хакі і капцях на босу ногу, сірій футболці з надписом «Good morning, Vietnam!», на спині висів невеличкий наплічник, з якого стирчала ручка тенісної ракетки. Чоловік нахилився і почухав її за вухом. Від нього приємно пахло безпекою і домашнім молоком, певне, щойно вийшов із молочного павільйону. Сірі прозорі, дуже втомлені очі з червоною сіточкою на білках, але давно вона не бачила такого ясного погляду, останній раз – у дітей, у Олі; сиве довге волосся, зчеплене на потилиці в прокурений хвіст, але головне – руки, впевнені руки, впевнені акуратні ніжні рухи, такі приємні, начебто він працює все життя гладильником собак.

– Що, мала, страшно тобі? – запитав чолов’яга, і собака жалібно заскиглив, начебто і дійсно відповідав на запитання. – Ходімо, дам тобі трохи спокійного життя, – і пішов, а вона попленталася за ним. А хіба мала кращий вибір?

Ось так вона і оселилася тут, на веранді, і стала моделлю для художника. «Тепер я розумію Буніна, – казав той своєму колезі, що заскочив на коньячок, – який читав нові оповідання наприкінці життя тільки псу! Бо тільки пси розуміють нас по справжньому!» – «А коти?» – уточнював колега, гучно всмоктуючи з довгих вусів залишки лимона. – «Про котів мені нічого невідомо. Проте, точно можу сказати, що у чоловіка існує три стадії життя: на першій ми цікаві жінкам, на другій – своїм дітям, а на третій – хіба що домашнім тваринам».

Спочатку вона не мала якось одного постійного імені, він кликав її всякий раз інакше – то Тузиком, то Сірком, то Долорес, то Софією, що приходило в голову, так і називав, незважаючи на стать, яка різниця, зрештою, беручи до уваги, наприклад, класичний випадок Кундери (суку, якщо пам’ятаєте, звали Каренін у «Нестерпній легкості…»), але якось техпрацівниця на ім’я Михайлівна, що прибирала в майстерні і дуже не полюбила собаку за шерсть, що з нього ліз, особливо у перші тижні, накричала і назвала «більмом на оці», після чого жбурнула ганчіркою. Художник почув і розгнівався спочатку не на жарт, але тут же розвеселився, бо праведний гнів Михайлівни допоміг, нарешті, придумати псині справжнє ім’я – Бемоль, і в цьому художник побачив одразу декілька символів, бо бемоль в музичній грамоті означає необхідність понизити на півтону наступну ноту, і так воно і потрібно зробити йому зараз у власному житті – понизити наступну ноту, яку він хотів узяти; обов’язково, інакше все – височенна стіна, Китайський мур, довгий і міцний, далі і вище нікуди, край можливостей, а перед стіною – фальш, брехня, творча смерть. Під час безкінечних сеансів малювання, особливо коли Бемоль спала, художник із задоволенням зауважував: якщо ввімкнути фантазію, собака й дійсно схожа на знак бемоль – лежить, підтягнуввши передні лапи під тулуб, а задніми утворюючи півколо, наче зашморг (b). «Дивина, – насолоджувався щастям, можливо, останнього спалаху справжньої творчості художник, – просто дивина!»

Хоча, в принципі, не такий він уже був і старий. Просто трохи здався за останні роки; хто не бачив його давно, дивувалися такій тужливій переміні, але нічого дивного насправді не сталося, все напрочуд закономірно: він залишився самотнім, перший раз у житті – без родини, без дружини, без коханок, але самотність допомогла нарешті зрозуміти. Осягнути. Усвідомити. І усвідомлення примножило печалі, звісно. Художник вірив у свою країну завжди, навіть в роки, коли країна не була де-факто державою, мала чужий прапор і