Читати книгу - "Етимологія крові"

– Кілометрів зо три, але треба перейти ще дві великі гори, якщо пішки йтимете, завтра вранці будете.

Нам ніби забракло слів. Чоловік відчув цей внутрішній розпач:

– Ви звідки йдете?

– З Верховини, – відповіли ми в один голос.

– Сідайте, – він дав команду, – до Криворівні підвезу, а там, може, на останній автобус ще встигнете.

Ми їхали на задньому сидінні в машині місцевого лісника Назара. Він розповідав, як небезпечно ходити самим по цих краях, особливо під смерк – тут трапляються дикі звірі і браконьєри, які крадуть ліс, тобто зрубують і вивозять на продаж за кордон смереки. Смерекова деревина дуже міцна, а тому має велику цінність у будівництві. Новітні багатії, коли купують землю в полонинах, будують переважно смерекові хатини. Це і дешевше, і зручніше, і природніше, і файніше, ніж із цегли.

– Дивно, ми поки йшли, не бачили жодної людини, – сказала Марта.

– Вважайте, вам пощастило, – в передньому дзеркалі салону ми побачили відображення красивої Назарової усмішки. Здалося навіть, що він встиг у цей час підморгнути – але кому саме – мені чи Марті – зрозуміти було важко.

– А Ви самі звідки, тобто де живете? – запитала я в лісника.

Моя свідомість переживала легеньке, майже дитинне, розчарування – досі образ лісника уявлявся абсолютно іншим: такий собі бородатий і засмаглий дідуньо з оголеним торсом, котрий мешкає в маленькій дерев’яній хатинці на галявинці, у глибині лісу, не боїться вовків, бо знає їхню мову, їсть те, що росте у лісі і що вирощує на маленькому городику біля хати, майже не користується благами цивілізації і рідко виходить до людей. А тут – молодий і вродливий чоловік, на новій блискучій іномарці… Я направду ще не вбила дитинність у собі. Хоча, може…

– Сам із Косова, але в Криворівні часто буваю. У мене там бабця залишилася, сама живе, то провідую її. Вже старенька, хоча сили ще має поратися по господарству. Я лише так – води принесу, привезу якісь харчі, щось підремонтую, як де поламається.

– Назаре, – до мене раптом прийшла слушна думка, – як Ви гадаєте, а Ваша бабця погодилася б узяти двох квартиранток десь так на днів десять?

– Вам не подобається у Жабйому?

– Там дуже добре, але хочемо пожити подалі від районного центру.

– Йой, то було б файно! – вигукнула Марта, демонструючи тим вигуком усі свої (набуті за два дні) знання гуцульського говору.

– Не знаю, у бабусі хатинка невелика, але кімната вільна є. Я там ночую іноді – коли справи затримують у Верховині… Зараз їду до неї, то поговорю про вас, скажу, що дівчата порядні і красиві, – після цих слів Назар знову всміхнувся і підморгнув (напевно, таки обом). – Запишіть мій номер мобільного, десь за годинку наберіть, буду вже знати.

Мов за командою, ми з Мартою одночасно дістали свої телефони.

До присілка Грушівки доїхали автостопом – нас підвіз добрий вуйко на старому й тріскучому «Запорожці». А далі пішли пішки до Верховини. Всю дорогу Марта продзижчала мені вуха: який Назар славний хлоп, в Києві таких нема, точно нема, без перебільшень.

– Яросю, мені аж страшно за саму себе, – підсумувала свій монолог, – здається, я починаю закохуватися.

– Здається, він одружений, – додала я.

– Обручки на пальці наче не було, – роздратовано відрубала Мартуся.

– Наївна, – я не хотіла бути жорстокою, але ж вона мене вже дістала.

– Ну то й що, що одружений? Твій Андрій – теж не парубок.

Не хотілося більше продовжувати цю тему. Що могла відповісти?..

Отже, Назара набирали з Мартиного телефону. Все добре. Його бабуся Анничка вже готова нас прийняти у своїй скромній господі. На жаль, завтра він сам не зможе відвезти нас, бо має на день багато справ. Заїде до Криворівні, можливо, аж увечері. Я записала під Мартину диктовку адресу лісникової бабці. Ми, звісно, доїдемо і самі, автостопом, але ж Марті (ні, певно, нам обом) кортіло вже якомога швидше побачити Назара. Чесно: мені він теж дуже сподобався – іще тоді, коли ми зупинили його машину… Відчула: знаю його з якогось іншого життя. Але не казала про це Марті.

Цього вечора вирішили не демонструвати нікому придбані уранці обновки і не шукати пригод по «колибах». Обмежилися пивом з фісташками у невеличкому скромному барі неподалік від нашої хати. Більше мовчали, ніж говорили. І думали майже про те саме.

Другу ніч я знову проспала, мов убита.

Не дивлюся, куди я іду. Дивлюся лише на свої ноги. Босі, засмаглі на сонці, брудні від пилу. Іду повільно, але ритмічно, ніби заколисую саму себе – в дорозі – іду, іду, іду, іду, іду… Не наважуюся подивитися вище, відчуваю у тому якусь небезпеку, і пояснити цього відчуття не можу. Хтось керує моїм рухом, хтось задає напрямок. Мені тепло, бо тепла земля під моїми ногами.

Не могла простити доньці. Що пішла жити до Василя. До її Василечка. Що отак нахабно перейшла дорогу їй – рідній матері, одібравши щастя… Хіба таке прощається?.. Тож ненавидіти Устина кров свою почала, прокляту – ще задовго до її народження.

Цієї ночі їй знову наснився покійний синочок Дмитрик. Ніби вже – у парубоцькому віці. Тільки не вбраний багато й ошатно, як у минулому сні, а навпаки – весь обідраний, в брудних лахах, засмучений і блідий – аж страшно глянути. Ніби сама благословляє його на шлюб, каже: «Бог з нею, сину, що сестра тобі, бери за наречену. Віддаю тобі її, забирай Ликерку». А син заперечливо головою хитає і опускає додолу очі. Тоді Устина хапає його за плечі і щосили трясти починає, і