Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

тижнів на нього раптово звалилося багато питань, що потребували його негайної уваги. Нахмурившись, він глибоко замислився й майже не помітив, як хлопчик-монстр повернувся до кімнати й знову заповз ногами в свій спальний мішок — саме вчасно, бо починалася реклама. Перша з них зображала, яким чином цілком звичайний бульйонний кубик може стати природним фокусом нормального, щасливого сімейного життя.

Дірк схопився на ноги й готовий був почати знову допитувати хлопчика, але ледь подивившись на нього занепав духом. Монстр був уже дуже далеко, він знову зачаївся в своєму темному, мерехтливому лігві і Дірк не відчував великого бажання турбувати його в таку мить.

Він обмежився тим, що гримнув апатичній дитині, що ще повернеться, і важко пішов сходами вниз так, щоб його великий шкіряний плащ божевільно майорів за спиною.

У передпокої він знову зустрівся з мерзенним Ґілксом.

— Що з тобою трапилося? — різко запитав полісмен, побачивши розбитий і набряклий ніс Дірка.

— Сабе те, що ви беді сказади, — невинним тоном сказав Дірк. — Я себе побив.

Ґілкс вимагав розповісти, чим Дірк займався, і той великодушно пояснив, що нагорі є свідок, який може надати дуже цікаву інформацію. Він припустив, що Ґілксові треба поговорити з цим свідком, але спершу порадив вимкнути телевізор.

Ґілкс кивнув. Він пішов сходами вгору, але Дірк зупинив його:

— Ваб у цьобу будидку нічого не дається дибдиб? — спитав він.

— Що ти кажеш? — роздратовано спитав Ґілкс.

— Щось дибде, — сказав Дірк.

— Щось… що?

— Дибде! — наполягав Дірк.

— Дивне?

— Сабе так, дибде.

Ґілкс знизав плечима.

— Що саме? — спитав він.

— Він даєдься абсодюдо бездушдиб.

— Абсолютно яким?

— Бездушдиб! — спробував він ще раз. — Бездушдим! Беді це даєдься дуже цікавим!

Сказавши це, він ввічливо підняв капелюх і швидко вийшов з будинку на вулицю, де на нього з неба спікірував орел, мало не зіштовхнувши під автобус номер 73, що їхав на південь.

Впродовж наступних двадцяти хвилин з верхнього поверху будинку на Лаптон Роуд чулися жахливі крики та горлання, які призвели до сильного напруження сусідів. Швидка допомога забрала верхні та нижні залишки пана Енсті, а також полісмена зі скривавленим обличчям. Після цього якийсь час було тихо.

Потім до будинку під'їхало ще одне поліцейське авто. З будинку почулося багато зауважень на кшталт «Боб приїхав», і з машини вийшов великий дужий полісмен; він пішов сходами нагору. Коли минуло кілька хвилин, впродовж яких було багато криків і лементу, він вийшов з будинку, тримаючись за обличчя, і дуже обурений поїхав геть, люто й непотрібно заверещавши шинами.

Ще двадцять хвилин по тому прибув фургон, з якого вийшов полісмен із портативним телевізором. Він зайшов у будинок і дуже скоро вийшов з нього, ведучи покірного тринадцятирічного хлопчика, задоволеного новою іграшкою.

Коли звідти поїхали всі полісмени, окрім єдиної патрульної машини, що залишилася біля будинку спостерігати за ним, велика волохата зеленоока істота вигулькнула зі своєї схованки, що була за однією з молекул у великому підвальному приміщенні.

Вона обперла свою косу на одну з акустичних колонок, намочила свій довгий сучкуватий палець у калюжці вже майже закипілої крові на програвачі, провела цим пальцем внизу аркуша товстого жовтуватого паперу, а потім зникла, відправившись до темного прихованого іншого світу, насвистуючи дивну розпусну мелодію. На секунду вона повернулася по забуту косу.

Розділ 7

Трохи раніше, того самого ранку, на зручній відстані від усіх тих подій і на зручній відстані від вікна з пропорційними розмірами, крізь яке струменілося ранкове світло, на білому ліжку лежав літній одноокий чоловік. Схожа на напівзруйнований намет газета лежала на підлозі, куди її жбурнули дві хвилини тому, невдовзі після того, як годинник, що стояв на столику біля ліжка, показав десяту годину.

Кімната була велика, але обставлена вона була з надто невиразним хорошим смаком, як кімната в дорогій приватній лікарні або клініці; втім, саме цим вона й була — палатою в лікарні Вудсгед, розташованій на власній маленькій, але добре доглянутій ділянці землі на околиці маленького, але добре доглянутого селища в Котсволдсі[4].

Чоловік не спав, і це його не тішило.

Його шкіра була вишукано стара, наче розтягнутий напівпрозорий пергамент, і вишукано покрита цятками. Його витончено слабкі руки лежали, трохи зігнуті, на білих лляних простирадлах і ледь помітно тремтіли.

Його звали по-різному: пан Одвін, Водін, Одін. Він був (і є) богом, більш того, він був найгіршим богом, з яким можна було мати справу — розлюченим богом. Його єдине око палало.

Він сердився через те, про що дізнався з газети, а саме, що інший бог відбився від стада й створював проблеми. У газетах, звісно, так не написали. Там не було «Бог відбився від стада й створив проблеми в аеропорті», там просто був опис підсумкового спустошення, з якого не було зроблено жодного розумного висновку.

Уся стаття залишала бажати кращого в усіх її аспектах: і своєю непереконливістю, що збивала з пантелику, і тим, що не вела ні до чого, і