Читати книгу - "Шалена"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Ну от і чай, – каже Бет, впливаючи у двері, і я аж підстрибую.
У руках у неї срібна таця, яку вона ставить на столик. Вона знімає з таці два маленькі чайнички, дві порцелянові чашки й два таких самих блюдця з квіточками й симетрично розставляє їх на столі переді мною. Із граційністю гейші вона наливає чай із персональних чайників у персональні чашки. Це неабияк скидається на ритуал.
– Поглянь, Алві, достатньо заварився? – питає вона. – Не занадто слабкий?
– Ні, все добре, – кажу я.
– Не заміцний?
– Ні.
Вона ставить чайник на стіл. Ось воно. Вона отримує все, що захоче.
– Цукор потрібен? Є білий та коричневий. Не хвилюйся, він виробляється компанією – членом руху Справедливої торгівлі.
Я виглядаю схвильовано?
– Ні, дякую, – кажу я.
– Чи принести тобі підсолоджувач? На кухні є стевія.
Що таке, в біса, «стевія»?
Звучить як «стерво».
– Ні, дякую, – кажу я.
– Мені не важко.
– Мені нічого не потрібно.
Шукаю очима молоко.
– Можна мені молока?
– О, улун не п’ють із молоком.
– О.
Ну звісно ж. От я тупа.
– Тож, – починаю я, – про що ти хотіла мене попросити?
Та раптом мене дещо відволікає. Вбік-волікає, радше. Бет знімає накриття з підставки для тістечок, підіймає срібного баранчика, під яким ховалися чарівні солодощі. На підставці стоїть торт із пастельно-жовтим кремом і завитком із кедрових горішків. Горішки здаються підсмаженими, золотавими, смачнющими… Крем на вигляд повітряний і легкий.
Бет бачить, що я обливаюся слиною.
– «Torta della nonna», – каже вона. – Мій улюблений. Ти в нього закохаєшся.
Вона відрізає щедрий шматок торта й передає його мені на витонченій тарілочці зі складеною серветкою й малесенькою срібною виделкою: пахне цукром і лимоном. Тарілочка розписана квітами й трояндовими бутонами. Виделочка, здається, старовинна.
– А ти що, не будеш? – питаю я, не здатна повірити, що їстиму його сама.
– О ні, – каже вона. – В мене дієта – безглютенова, безмолочна, безвуглеводна.
– Ммм, – кажу я.
Бет усміхається.
– Я ж казала.
Вона спостерігає за тим, як я жую.
Я відламую виделкою шматочок, а потім ще один і ще один. О Боже. Їла б його весь час. Цікаво, чи можна отримати оргазм смакових рецепторів? Здається, я щойно його пережила.
– А можна мені ще шматочок? – питаю я, витираючи рота тильним боком долоні й облизуючи губи. Це було смачно, дуже смачно.
Вираз обличчя Бет змінюється. Щоки обвисають. Нижня губа починає закопилюватись…
З повним ротом торта я припиняю жувати. О ні, що я вже зробила?
– Алві, ти кришиш на килим.
Розділ сьомий– Алві! Алві! З тобою все гаразд?
Я, мабуть, задрімала чи завтикала. Ми сидимо в дитячій кімнаті – суцільні вітрильники й паротяги – посеред іграшок і всяких дитячих витребеньок: сповивального столика, ліжечка, полички для взуття з парою блакитних черевичків, блискучих і нових. Рядком виставлено цупкі книжечки. «Перша абетка малюка». Я почуваюсь як у гігантському вікторіанському ляльковому будинку – чужою.
– Все гаразд? – питає Бет, торкаючись моєї руки.
Я відсмикую її.
– Так.
Ні, все не гаразд. Що вона хоче? Що відбувається? Вона ж запросила мене сюди не в доньки-матері грати. І не на чайну церемонію.
Ерні всміхається широкою дурною усмішкою, і в кутику його рота напинається бульбашка зі слини.
– Ґа, ґа, ґа, – каже він, зводячи погляд.
Я вдивляюся в обличчя свого племінника.
– Все гаразд, просто…
Просто що, Алвіно? Просто він схожий на тебе? Я роздивляюся кожну рису його маленького обличчя: мої очі. Мій ніс, мої губи, моє підборіддя. Я б їх і вночі впізнала. Він виглядає точно як я в дитинстві. Він міг би бути моїм сином.
З моїх нутрощів піднімається біль, наче від свіжого порізу, і я згадую, як пече лікарняний антисептик, як смердить хлоркою, яким порожнім поглядом вдивляється в мене стеля, як душать штори, які там аж надто білі стіни, згадую порожню вазу на тумбочці біля ліжка, крики інших людей, блискучі голки, картонні горщики для блювоти й несамовитий біль, який зводив мене з розуму без ран, але зі слідами укусів на долонях і з кров’ю, кров’ю, кров’ю.
Вісім років минуло.
Це вона винна.
– Просто… він такий гарний, – вичавлюю я нарешті, сама дивуючись.
Але це правда. Він янголятко. Бет усміхається. Вона знає.
– Дякую, – каже вона з гордістю, проводячи пальцями по його золотавих кучерях, цілуючи його янгольську голівку. Ернесто прекрасний, як ті дітки-моделі в рекламі в метро, як хлопчик, що спить на тій картині в холі. Великі блакитні очі, наче краплі з океану. Ерні всміхається мені: такий наївний оптимізм властивий лише дітям. Його щічки круглі й рожеві, як зефіринки. Желейний боб у натуральну величину. Цукровий. Солоденький. Я ніколи не казала їй про вагітність. Вона не знає, що в мене був викидень. Але незнання – не виправдання.
– Хочеш потримати його?
– Що? Ні.
Мене охоплює паніка.
– Ерні, хочеш обійняти свою тітоньку Алвіну? – питає Бет, беручи його на руки й тримаючи переді мною.
– Ні, не треба. Я ніколи не тримала…
– Не вигадуй, все буде добре. Ти йому подобаєшся. Я ж бачу, – сміється вона. – Хочеш дати йому його пляшечку?
І от він у мене на колінах, такий легенький і водночас такий пухкий. Я міцно його тримаю, моє тіло в напруженні, що я впущу його, чи щось зламаю, чи ще щось гірше. Ерні дивиться на мене, агукає, гигоче:
– Ма, ма, ма.
Здається, йому нормально.
Я слухаю, як він дихає, вдихає, видихає, поверхово, наче кошеня, нюхаю його волоссячко, що пахне дитячим шампунем. Зморгую сльози. Це несправедливо. Це мала бути моя дитина. Я так хочу ніколи його не відпускати.
– Мама, – каже він, тягнучись до Бет.
– Ааа, – каже Бет, – ти хочеш до матусі.
– Візьми його, – кажу я, повертаючи малого. – Він твій, забери.
Бет насуплюється.
Щоки в мене червоні. Надто спекотно. Хтось увімкнув опалення?
– Ма, ма, ма.
Це вона винна, і я ніколи їй не пробачу.
– Ма, ма, ма, ма, ма.
* * *– То що сталося з твоєю роботою? – питає вона, передаючи мені ножиці, щоб я відрізала ярлички від свого купальника. Це чорно-червоний комплект із бандо від «Прада» з іскристими камінцями на грудях. Ножиці гарні й гострі.
– А, це?.. – Чик. – Я так добре працювала, що про мене дізналися конкуренти. – Чик. – Мене переманили. – Чик. – Уявляєш?
– Не може бути! – сказала вона. – Не знала, що поетів переманюють.
– Платять на порядок більше. Корпоративна автівка. – Я кидаю ножиці на ліжко.
– Умгу. І що ж це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.