read-books.club » Сучасна проза » Шалена 📚 - Українською

Читати книгу - "Шалена"

156
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шалена" автора Хлої Еспозіто. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 18 19 20 ... 96
Перейти на сторінку:
за компанія?

– Яка? – кажу я. Я розстібаю сукню й стягую її з себе: там, де шкіру намуляли шви, лишилися червоні смуги.

– Ну конкуренти.

– Ем. – Я скидаю ліфчик. – «Есквайр»? Журнал. Їм був потрібен голова відділу поетів.

Вона оглядає мене з голови до ніг. Навряд чи вона купилась.

– То тебе звільнили чи як?

– Звільнили? Та ні.

Вона дивиться, як я знімаю білизну, витріщається на лінію бікіні. Я відвертаюсь.

– А як твоя нова квартира в Лондоні? Стосунки із сусідами?

Я лишаю одяг купкою на підлозі, але Бет, здається, цим шокована, її губи стискаються в звинувачувальну лінію, тож я складаю його охайно й кладу в ногах ліжка.

– Ґрем і Пем? О, знаєш… вони чудові, – кажу я. – Скоріше родина, ніж друзі. Пазл одразу зійшовся.

Я вступаю в трусики від купальника, підсмикую їх до колін. Щось хрускотить. У ластовиці застрягли пластикові ниточки. Я знімаю трусики й дістаю їх.

– Ясно… Отже, ти їх ненавидиш? – каже Бет з усмішкою.

Як вона це робить? Вона ніби читає мої кляті думки. Я дивлюся на ножиці. Круглі чорні ручки. Довгі срібні леза. Спалахують. Сяють. Зблискують у сонячих променях. Кличуть мене на ім’я.

– Вони…. нормальні, – кажу я. Я поправляю трусики, зав’язки впиваються в мою плоть, як струна для нарізання сиру. Не треба їй знати, що вони мене випхали.

На Бет крихітний купальник з міні-бікіні в рожево-бежеві смужки в стилі «Міссоні». Я своє нове купальне вбрання ховаю під парео «Луї Віттон» та крислатим солом’яним капелюхом. Чому я видаюся товстою при тому, що в нас однаковий розмір?

* * *

Ми лежимо біля басейну, всотуючи сонячні промені. Я плавлюся на своєму лежаку, як італійське ванільне морозиво. Сонце безжалісне. Шкіру починає підпікати, незважаючи на те що я намастила її кремом із сонцезахисним фактором 50. Мої коліна вже набули тривожного відтінку червоного. Я спостерігаю за тим, як моя сестра бере в руки айфон і вводить пін-код: 1996. Ну, це легко запам’ятати – рік, коли «Спайс ґьорлз» випустили «Хочеш бути». Вона пише комусь повідомлення, додаючи в кінці ХХХХХ.

На патіо виходить жінка з тацею горілки й лимонаду з льодом. Це «Абсолют», який я купила Бет. Хвала небесам, бо сказати, що я у відчаї, – не сказати нічого. Бет не стуляє пельки вже більше години. Я більше не можу це слухати. У жінки темні очі, чорне кучеряве волосся, шкіра в тоненьких зморшках. Вона мені всміхається.

– Mamma mia![42] Але тепер у нас дві Елізабетти! – каже вона, сплескуючи в долоні й торкаючись губ кінчиками пальців.

О, ну от, починається: безкоштовні розваги, шоу диваків, комічний дует. Бісове остогидле «тицьнути пальцем і витріщатися». Треба було брати з глядачів гроші похвилинно. Тоді ми б обидві були мільйонерками (а не тільки Бет).

Бет сміється своїм фірмовим безтурботним сміхом.

– Non ci credo[43], та ви ж однакові! – каже леді.

Та бути цього не може. Вона якась недоумкувата, чи що. Невже в Італії немає близнюків?

– Алві, це Емілія, наша дивовижна няня й покоївка. Еміліє, це моя сестра Алвіна.

– Piacere[44], – каже жінка, оглядаючи мене з голови до ніг.

Я опускаюся на шезлонг, ховаюся під капелюхом.

– Ага, – кажу я.

У моєї сестри є раби? Ну звісно ж, є. Якби я могла собі дозволити, в мене було б троє рабів: перший готував би мені їжу, другий прибирав би в будинку, а третій обмахував би мене здоровенним листком у садку. Чорт мене забирай, ну й пекло.

– Вона живе тут? – питаю я, коли Емілія йде.

– О Господи, та ні. Вона живе в рожевому котеджі за рогом. Там, де біля дверей висять кошики. Вона просто працює тут із сьомої ранку до дев’ятої вечора шість днів на тиждень.

– О, і все?

Як узагалі бідна Бет усе встигає?

– Я думала про те, щоб найняти когось, щоб мені допомагали вночі, ну там знаєш, дитина, колисання, годування, але він так добре спить, що цього не знадобилось.

– Гмммм.

Дитина, колисання, годування… Господи, яка ж вона лінива. Навіть свої материнські обов’язки віддала на аутсорс. Ну тобто, подумайте. Невже це так важко? В Октомами восьмеро дітей. У Бет лише одна. І не сказати, що їй доводиться робити ще бодай щось. Працювати, наприклад. Ні, те, що вона працює над своєю засмагою, не рахується. Будь ласка, не кажіть мені, що вона пише новий роман. Я не можу змусити себе спитати її.

Я сьорбаю лимонад – прохолодний, крижаний цитрус із виразним горілчаним акордом. Мені вже кортить випити ще один. Треба визнати, Емілія робить чудовий горілчаний коктейль. Можливо, вона й справді дивовижна?

– Ти з нею англійською говориш? З Емілією? – питаю я.

– Так, – каже Бет.

– Італійську не вчиш?

Бет виразно дивиться на мене.

– Ні, а нащо?

Казала ж я вам, ледащо.

– Усі говорять англійською. В будь-якому разі… Я не збираюся лишатися тут назавжди…

Вона замовкає, ніби й так сказала мені забагато.

– Справді? А чому? Що тут не так?

Мені здається, тут усе просто ідеально. Я дивлюсь, як сонце відбивається на поверхні басейну, наче тисяча мерехтливих діамантів.

– О, та нічого. Думаю… ця мова ніколи мені не подобалась. Мене більше тягне до німецької.

Вона заплющує очі й відкидується на лежаку. Кінець розмови. Наступна новина буде про те, що вони переїжджають до Мюнхена.

Відколи я приїхала, Бет замовкла вперше. Алкоголь у моїй крові й тепло, що пестить спинку, заколисують мене, коли раптом десь із лівого крила саду в ідилію вривається пронизливе дзижчання. Я розліплюю повіки. Бет уже сидить, рішуче налаштована розібратись. Вона зістрибує з шезлонга, наче газель чи летюча білка, й біжить на шум. Я підіймаюся й плентаюся за нею через газон, на ходу загортаючись у парео.

Чоловік зрізає дерево бензопилою. Хорошою бензопилою.

– Стій, що ти робиш? – кричить Бет.

Він точно не садівник. Він продовжує пиляти, поки дерево не падає. То був лимон. Тепер це дрова. У повітрі стоїть сморід спаленого бензину й цитрусового листя. Чоловік знімає свої захисні окуляри, показуючи нам свої морозно-блакитні очі, льодовиково-холодні, як у Деніела Крейґа. Він вимикає бензопилу й дістає з рота сигарету. У нього оголений торс, він високий, широплечий і стікає потом. За опуклістю на його обрізаних джинсах даю на око двадцять сантиметрів. І обхват, звісно, відповідний. Він виглядає так, ніби качається. Він нагадує Ченнінґа Тейтума. (Чорт, треба було

1 ... 18 19 20 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шалена», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шалена"