Читати книгу - "Шалена"

– Ходімо всередину, – каже Бет і продовжує цвірінькати.

Вона що, говорить навіть більше, ніж зазвичай? Чи це я просто відвикла від її нескінченного бубоніння? Амброджо дістає валізи з багажника та йде за нами. Я слухаю впівуха. Усе, що я можу, – витріщатися. Подразників забагато. Тіло Елізабет. Обличчя Елізабет. Волосся Елізабет. Мої очі зупиняються на засмаглому плечі моєї близнючки. Її шкіра сяє, мерехтить. Я зазираю їй у вічі – смарагдові, живі. У вигорілому на сонці волоссі світлі пасма. Вона виглядає чудово. Не думаю, що вона щось із собою робила. Усе виглядає так природно. Можливо, це хороша генетика. Ні, не може бути. Напевне, це гроші. Гроші однозначно допомагають виглядати гарно. Вона виглядає буквально вдвічі молодшою за мене.

Дивлячись на Бет, я перетворююсь на нарциса. Закохуюсь. Помираю від заздрощів.

Я йду за нею крізь алею, заплетену трояндами, по керамічній мозаїці, по марокканських килимах. Всередині вілла світла й простора: грандіозний критий двір, запах магнолій. Шезлонги й фотелі оббиті кремовим і золотистим. Стіни прикрашають гарні гобелени й жіночі портрети: вельможне панство епохи Ренесансу в розкішних шовкових сукнях, із намистом у волоссі та іскристими прикрасами: смарагдами, діамантами, лискучими перлами. Я йду за Бет повз позолочені дзеркала, в них нескінченна кількість наших відбиттів.

– Шістнадцяте століття… оригінали…

Бет мала рацію. Мені вже тут подобається. А кому, власне, не сподобалося б. Я ніколи, ніколи не хочу звідси їхати.

Ми минаємо сходовий марш мармурових приступок. Я зупиняюся помилуватися картиною на стіні. На ній намальовано хлопчика, його шкіра біла й осяйна на сутінковому тлі. Чорне на білому. Біле на чорному. Він спить: умиротворений, милий, схожий на янгола. Це найкраще полотно, яке я бачила за все життя. Бет помічає, що я його роздивляюсь.

– О, тобі подобається? – каже вона з білосніжною усмішкою.

Я відкриваю рота, щоб відповісти, та вона вже відвернулася й побігла нагору. Я дивлюся, як її ніжки зникають нагорі сходів: вкриті блискітками босоніжки на платформі з золотими ремінцями на щиколотках. Саме такі, як я бачила у вітрині «Прада». Вони на другому місці в списку найгарніших речей, які я бачила в своєму житті. Думаю, я викину ті старі «Рібоки». Мені не потрібні кросівки. Я не займаюся спортом.

– Твоя кімната, – каже вона, радісно усміхаючись.

Бет прочиняє подвійні двері й проводить мене до залитої сонцем гостьової кімнати. Вона на другому поверсі, з видом на басейн. Вона величезна й розкішна: стеля вдвічі вища за стелю моєї кімнати в Арчвеї. Ліжко просто грандіозних розмірів, місця там стане принаймні на трьох (мені має неабияк пощастити…). На стіні – зображення розп’яття, всі основні кольори й блакитне ясне небо. Христос ніби сяє – в Таорміні всі щасливі. В кімнаті є старовинна ширма в кутку та балкончик Джульєтти з кутими перилами. Я проводжу пальцями по штрихах японських чорнил: стилізований птах у польоті. На туалетному столику стоїть букет квітів. Їхній карамельний запах наповнює кімнату.

Я затамовую дух: усе це занадто. Такого не буває, це прекрасний сон. За хвилину вона вщипне мене, і я прокинусь. Я знову буду в Арчвеї, зі своїми нечупарами, в пошуках паспорта, який ніколи не знайду. Я тру очі та кліпаю.

– Я купила тобі декілька речей про всяк випадок, – каже Бет. – Подумала, що ти, можливо, подорожуєш нашвидку.

Вона змахує віями, нафарбованими тушшю для об’єму «Бенефіт», і кусає намащену блиском глянцеву нижню губу.

– Сподіваюся, ти не проти.

Я стікаю слиною. Вздовж стіни виструнчилися шість чи сім переповнених пакетів. Вони білосніжні, всі з логотипами «Прада», з чорними стрічками, зав’язаними в гарненькі бантики. Бет пробіглася по магазинах. Це що, все для мене? То от нащо їй було знати мій розмір. Вау.

– О, не треба було, – кажу я. Чи як годиться відповідати в подібних випадках?

– Лише кілька найнеобхідніших речей… купальники, парео, капелюхи, щоб не напекло, спіднички. Скажи мені, якщо тобі знадобиться щось іще.

Я викладаю вміст пакетів на ліжко: сукні й пеньюари з ярличками. Літню спідничку з квітчастим візерунком. Коротенький плетений кардиган. Один лише купальник коштує 600 євро. Зазвичай я купую речі в «Т.К. Макс»! Я пробігаю пальцями по дорогих тканинах, лагідно, дбайливо…

– Так чудово, що ти тут, – каже вона.

Я завмираю й підіймаю на неї очі. Не певна, що я вірю. Ніхто й ніколи не був радий бачити мене, окрім, можливо, старого собаки моєї бабусі, бо він любив трахати мою ногу. «Фентоне! Фентоне! Облиш Алвіну!»

– Тож ти не ображаєшся через…

– Через весілля? – питає вона.

Я відводжу погляд. Я збиралася сказати «Оксфорд».

– Через весілля?

Вона обіймає мене, знову.

– Знаєш, я все забула про це.

– Гаразд, – кажу я.

Її волосся пахне просто чудово, наче квіткова лука.

Можливо, вона й справді мені пробачила. Можливо, вона й любить мене, врешті-решт? Крізь прочинене вікно вітер приносить в кімнату зозулине ку-ку.

Думаю, я почуватимуся тут як удома, Бет. Думаю, я зможу.

– Який чай ти будеш? З бергамотом? Цейлонський? Ройбуш? Дарджилінґ? Ще в мене є смачний улун, розсипний, із Тибету.

– Ем, – кажу я. Я не можу сказати: «чифіру» чи «Пі-джи тіпс».

– Заварю нам улун.

– Чудово.

Я спостерігаю за тим, як Бет зникає на кухні. Волосся її розвівається – білява блискуча грива. Вона схожа на Барбі. На Бріжит Бардо. Вона виглядає як нова й покращена версія мене – Алвіна Найтлі 2.0. Приємне відчуття. Я сиджу на краєчку вершково-білого крісла, намагаючись нічого не торкатися, щоб не забруднити, тримаючись подалі від скляного журнального столика, щоб його не розбити. В грудях у мене все стислося так, ніби хтось обмотав мене ізоляційною стрічкою – моя грудна клітина не може ні розширитися, ні скоротитись.

Я стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні, і чекаю, коли повернеться Бет. Обливаюся потом. Цікаво, про що вона хотіла мене попросити. Цікаво, чому я тут…

Кремовий килим закриває всю підлогу кімнати. Виткані квіти по кутках, біло-зелені завитки. Лілії, я думаю. Згадую наш антикварний килим в Арчвеї, в якому щось оселилося. Не пам’ятаю, щоб хтось колись його пилососив. Не пригадаю, щоб у нас узагалі був пилосмок. Ворушу пальцями ніг у густому м’якому ворсі. На килимі ані плямки. Певно, в Бет є прислуга.

На журнальному столику фото Бет і Амброджо – срібна рама блищить так, ніби її щойно відполірували. Вони як Бранжеліна чи якесь інше зіркове голлівудське подружжя. Вибілені зуби, заширокі усмішки, вони видаються несправжніми. Ще тут є блакитно-жовта порцелянова ваза, розписана вручну лимонами та плюмеріями.