Читати книгу - "Мільйон на рулетці"

— Скільки нам потрібно грошей, щоб покарати їх усіх?

— Тисяч п’ятсот.

— Усіх чотирьох?

Я подумав і сказав:

— Сімсот.

— Це реально, — мовив Мишко.

— Авжеж, — погодився я.

Щоб виграти такі гроші в цьому, з дозволу сказати казино, навіть не беручи до уваги того, що в ньому не було і сотої частки потрібної суми, знадобилося б чотири роки.

Але я був гравцем, а, почавши гру, вже не міг вийти з неї, не вигравши.

Та виявилося, що виграти я не можу. Принаймні, тут.

Причиною тому була рулетка: стара, мабуть, підібрана зі смітника чи згарища якогось знищеного під час воєн казино. Розхлябана, не відцентрована, вона скрипіла при обертанні, як колесо від воза. Жодні математичні обчислення не допомагали, і неможливо було вирахувати, де зупиниться кулька після наступного оберту.

Вона рухалася, як їй заманеться, і логіка була тут безсила, тому що кулька застрявала між рулеткою і досить давно полірованим гніздом, іноді вона раптово зупинялася між двома гніздами, а то й узагалі котилася в протилежний бік. І це ще не все. Під час обертання рулетка могла різко зупинитися, і тоді кулька мушкетною кулею летіла в напівтемряву колишнього залу чекання, посеред якого стояв бюст Леніна, а на фресках стін обіймалися сталевари та муляри.

У таких випадках відвідувачі казино — переважно представники місцевої молоді, які мріяли про злочинне майбутнє, — кидалися шукати подряпану кульку, влаштовуючи справжнє сафарі.

Коли круп’є повертали кульку, він просив вибачення і починав усю цю безумну гру спочатку.

Причому рулетка скрипіла так голосно, що йому доводилося кричати, щоб гравці могли почути його: «Робіть ставки!» А потім «Ставок більше немає!»

Можливо, якби я провів тут кілька днів, я би підібрав ключа до цієї рулетки і виграв. Але я не став цього робити. Мені не подобалася кава, яку тут варили, і те, що в казино не було кондиціонера, а тому вже в розпал гри доводилося розгрібати руками сигаретний дим, щоб пробратися крізь нього до столу. Та й ставки по п’ятдесят копійок…

Отож я чесно програв усі п’ять сотень, кинув десяток жетонів круп’є як подарунок, і ми пішли.

Сіли в машину, закурили, а потому вирішили, як дві провінційні випускниці ПТУ:

— Махнем у велике місто.

— Тільки у велике.

Нехай там рулетки начинені електронікою, магнітами і шипами, але вони піддаються математичним обчисленням.

Ми в’їхали в нього за двадцять хвилин до півночі, оминувши суцільний ряд кранів та новобудов на околиці.

Мишко висловив задоволення стосовно того, що ще знаходяться патріоти, які щось будують, він назвав їх «молодцями». Я ж тільки запитав:

— У який готель?

— Кат його зна.

Ми були тут півтора року тому, і багато місцевих казино тоді поділилися з нами своїми грошима. Але півтора року — великий термін, упродовж якого власники казино встигли звільнити більшість круп’є й охоронців, а тому можна було з’являтися в місцях колишньої ігрової слави без усяких побоювань.

І це було нам тільки на руку.

Якщо який-небудь менеджер із продажу шин або продавець мороженої кільки на стихійному ринку вважають, що найчастіше звільняють людей саме їхньої спеціальності, то вони помиляються, тому що найчастіше втрачають роботу саме круп’є.

Люди, які бачать перед собою величезні купи грошей, що здебільшого не піддаються жодному контролю, рідко можуть устояти перед спокусою, щоб не поцупити собі кілька купюр. Але на відміну від охоронців (теж професія з постійним ризиком звільнення, причому навіть більшим, ніж у круп’є), які можуть украсти гроші з каси або з якого-небудь улаштованого в потайних коридорах казино сховища, круп’є мають справу тільки з фішками, а тому вони змушені вигадувати різні способи, щоб поміняти їх на гроші.

Більшість круп’є просто крадуть фішки, але це небезпечно, тому що будь-якої миті розпорядників гри можуть обшукати, а потому їм доведеться усе життя ходити з простреленими колінами. Тому найчастіше круп’є, які вирішили обдурити казино, працюють з напарниками. Скажімо, який-небудь «напарник» приходить під виглядом гравця казино і сідає за стіл, за яким працює його круп’є. Якщо в столі є педалі, то «напарник» виграє легко і просто, якщо ні, то круп’є допомагає йому яким-небудь іншим способом, наприклад, «грою в стаканчик». Шахрай замовляє собі келих з кока-колою чи червоним вином і ставить його неподалік від круп’є, а той кидає в нього фішки найбільшої номінальної вартості, тож підручному тільки й залишається, що непомітно витягти їх із келиха і поміняти на гроші.

Перелічувати всі способи шахрайства подібних пар надто довго. Тому повірте на слово, що всі вони ефективні тією чи іншою мірою, і саме тому, щоб не допустити їх, власники казино міняють круп’є за своїми столами. При цьому виникає проблема: брати досвідченого круп’є — означає змиритися з тим, що з тобою працюватиме людина, яка знає мільйон способів шахрайства. Тому при кожному більш-менш великому казино існує постійна школа кидачів кістяних кульок і тасувальників карт, закінчивши яку молодий хлопець чи дівчина працюють місяць-другий круп’є, а як тільки вони починають хоч щось розуміти в грі, їх звільняють.

Щоправда, безробіття не загрожує тим, хто вміє з першої спроби закинути кульку в потрібне гніздо рулетки, що крутиться, і перетасувати вісім колод тільки-но розпечатаних карт так, щоб при першій же роздачі випало п’ять із шістнадцяти джокерів.

До речі, знаєте як з’явилося слово «круп’є»?

Уявіть собі двох чоловіків, які їдуть на одному коні. Один сидить у сідлі