Читати книгу - "Елементал"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тільки не в мене…— шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.
Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.
— Ну?..— Її голос просочується у моє бездум’я.— І коли ж ми з тобою зустрічалися?
— Ти не згадала?
— Я хочу це почути від тебе.
— У попередньому житті,— кажу я.— Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.
Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.
Хеда. Т а м, у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно-далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…
Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти — мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.
— Хто ти? — раптом питає вона.
— Твій друг,— кажу я.
Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.
— Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.
— Тільки заради тебе, Рито.
Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.
— Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.
— Кого? — запитую я.
— Брехунця,— каже Рита.
І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.
11
— Радий бачити вас, пане… пане…
— Ґренуй,— підказую я.
— Ні,— похитав він головою,— не Ґренуй.
Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».
— Не Ґренуй,— каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.
Я знизав плечима: ні — то й ні.
— Ви тепер громадянин Інґушетії,— він підводиться і врочисто вручає мені палітурки.— А в нас є всякі імена — від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…
Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.
— Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].
— Не кривіть душею,— він доброзичливо посварився на мене пальцем.— Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації — ви його маєте. Але я одного не розумію…
Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?
— Звідки ви знали? — він глянув мені у самі зіниці.
— Що?
— Що її відвезуть до Росії.
— Хеду?
— Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?
— Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.
— Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.
— Можете називати мене скорочено — Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.
— Справді, мені чомусь це й на думку не спало,— усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися.— Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.
— Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?
— Є,— сказав він.— Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.
— Про що він казав? — спитав я, хоч добре це пам’ятав.
— Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.
— Чому саме в Америці? — спитав я.
— Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов,— він усе-таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно.— Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?
— Шаміля,— сказав я.— Імама Шаміля.
— Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов,— призвичаював він мене до нового прізвища.— Як ви гадаєте — чи в Медіні спочиває прах Шаміля?
Я нічого не відповів, але Русланбекові й не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Елементал», після закриття браузера.