Читати книгу - "Елементал"

гаємо часу на зайві балачки, але й поспіх нам ні до чого: я роздягаю її поволі, вдихаючи запах білизни, а вона заплющує очі, ніби соромиться того, що її трусики зовсім мокрі. Насправді ж вона радіє цьому, як і все живе, що виділяє вологу, радіє, що її ще одна стулена мушля готова задовольнити спрагу. Я беру в рот її налитий сосок, чую, як із нього струмує у мене молоко її бажання, і те молоко напуває у моїй грудній клітці мертвий мінерал, який ось-ось оживе.

— Тільки не в мене…— шепоче Рита, але я вже зраджую її, у моїх обіймах вже зовсім інша, та, що останнім часом не йде з моїх думок, хоч я її ніколи не бачив увіч. Хеда. Це дивне ім’я вміщує в собі незбагненний код, я ним зазомбований, цим ім’ям, я ним заворожений і заклятий.

Все. Я вже за інерцією злегенька цілую її у губи. Як приємно після цього запалити товсту сиґарету «Gitanes» і, вслухаючись у смак тютюну, ні про що не думати.

— Ну?..— Її голос просочується у моє бездум’я.— І коли ж ми з тобою зустрічалися?

— Ти не згадала?

— Я хочу це почути від тебе.

— У попередньому житті,— кажу я.— Тоді я тебе дуже любив. Ми з тобою жили в Брюсселі. Вечорами ти пекла мені дуже смачні французькі булочки.

Цього їй достатньо, щоб трохи помовчати.

Хеда.    Т а м,   у її кімнаті на лісничівці, у тому повітрі, яким вона ще недавно дихала, я також відчув щось таке невиразно-далеке, що могло зринути тільки десь із попереднього життя. Це таке відчуття, яке іноді прокидається в тобі у незнайомій місцині і нашіптує, що ти колись уже був тут, хоч знаєш: ніколи. Це як запах кавуна у морозному повітрі… як німий подзвін у непроникній тиші…

Але я думаю, що якщо ми й мали попередні життя, то в іншій личині. Я міг бути, приміром, тобою, Рито, а ти — мною. Тому нам так легко обмінюватися тілами, цими недовговічними оболонками, які є вмістилищами вічних стихій. Не душ, Рито, не духу, як кажуть Коран і Біблія, а саме стихій, що ширяють світом у пошуках своєї оболонки, підстерігають її навіть в оцьому ліжку, сподіваючись, що наші з тобою, Рито, клітини з’єднаються і дадуть котрійсь із них життя.

— Хто ти? — раптом питає вона.

— Твій друг,— кажу я.

Соски на її грудях посвітлішали і змаліли, але від того не менш зворушливі. Дві родзинки з пришерхлого винограду.

— Якщо тобі треба, ти можеш іще залишитися. Вранці моя зміна закінчується, але я все влаштую.

— Тільки заради тебе, Рито.

Вона підводиться і схиляється наді мною так, що її грона лоскочуть мої груди.

— Не обманюй, будь ласка. Бо я тобі зараз його відкушу.

— Кого? — запитую я.

— Брехунця,— каже Рита.

І дві виноградинки скочуються вниз моїм животом.

11

— Радий бачити вас, пане… пане…

— Ґренуй,— підказую я.

— Ні,— похитав він головою,— не Ґренуй.

Ми знов сидимо у його віталенці на другому поверсі хоромини, до якої мене прикотила та сама зелена «сімка».

— Не Ґренуй,— каже Русланбек, дивлячись на мене тим поглядом, у якому є все: проникливість, улесливість, засторога, холодне… тепло.

Я знизав плечима: ні — то й ні.

— Ви тепер громадянин Інґушетії,— він підводиться і врочисто вручає мені палітурки.— А в нас є всякі імена — від турецьких до корейських, тільки Ґренуїв немає…

Я розгортаю паспорт, дивлюся на фото, яке мені вранці зробили за десять хвилин, і змушений погодитись із Русланбеком: це не Ґренуй. Але мушу в дечому й заперечити.

— Ну, не зовсім громадянин Інґушетії, і ніякий я тут не ґалґай[35].

— Не кривіть душею,— він доброзичливо посварився на мене пальцем.— Ви хотіли мати паспорт Російської Федерації — ви його маєте. Але я одного не розумію…

Він затнувся. Вчора ви нічого не розуміли, пане Русланбек, а сьогодні тільки одного?

— Звідки ви знали? — він глянув мені у самі зіниці.

— Що?

— Що її відвезуть до Росії.

— Хеду?

— Не придурюйтеся, пане… пане Скотєлов. Хіба не тому ви попросили цей паспорт?

— Я тільки припускав такий варіант. Ви, до речі, також говорили про фіскалів. Про кацапчі.

— Тепер ви теж кацапчі, пане Скотєлов. Вибачте, на інґуша ви не схожий.

— Можете називати мене скорочено — Скот. Думаю, вам це більше сподобається. Майже по-англійському.

— Справді, мені чомусь це й на думку не спало,— усміхнувся Русланбек, але очі його не сміялися.— Про фіскалів я говорив тому, що цього не могли зробити чинхойці. Вони ніколи не вбили б людей, які охороняли дівчину їхнього тейпу. Ніколи! Аллах свідок.

— Я з вами згоден, тому й попросив цей паспорт. А що, вже є якась інформація?

— Є,— сказав він.— Хеда в Москві. Ці придурки і її завезли в Москву. Вони самі провокують війну на своїй території. Те, про що колись казав Джохар, уже почалося.

— Про що він казав? — спитав я, хоч добре це пам’ятав.

— Що справжня війна згодом перекинеться в саму Росію. Але вони самі її почали. У них здали нерви, і вони стали у себе підривати будинки і влаштовувати криваві теракти. Клин клином… Буде ще вам клин, ох, і буде. Заб’ють його в Москві так, що вилізе по той бік планети. Аж в Америці вилізе вам цей клин, у самісінькому Вашинґтоні.

— Чому саме в Америці? — спитав я.

— Бо Росія не пуп землі. Є такі, що стоять і над нею, пане Скот…тєлов,— він усе-таки не міг називати мене Скотом, а може, вже сам себе переконав у тому, що перед ним справдешній кацапчі, котрого треба втокмачити носом у лайно.— Тепер слухайте мене уважно, пане Скотєлов, дуже уважно мене слухайте. Бунтівний, як вони кажуть, генерал їздить на «Ниві», а не в якомусь броньованому суперджипі, як усі думають. Ті ж усі розповідають казки про його недоступний бункер, облаштований у підземеллях Ведено. Ви знаєте, чия резиденція була у Ведено?

— Шаміля,— сказав я.— Імама Шаміля.

— Того Шаміля, якого 1859 року росіяни взяли в полон. Того Шаміля, що начебто похований у Саудівській Аравії, у Медіні. Як ви гадаєте, пане Скотєлов,— призвичаював він мене до нового прізвища.— Як ви гадаєте — чи в Медіні спочиває прах Шаміля?

Я нічого не відповів, але Русланбекові й не