Читати книгу - "Doc 1"

Ми пішли спати. Вляглися обоє на підлозі. Обіймали один одного й продовжували говорити безглузді і непотрібні речі. Довго торкалися один одного під ковдрою, але за півгодини знесилені й майже байдужі — принаймні я — до свого такого маленького-маленького, прозорого й крихкого, ледь видимого, але щастя, заснули…

* * *

Все трапилося швидко: дев’яносто другий рік, рейс «Франкфурт — Київ», 234 людини загинуло, упізнання. Господи, та ж там стільки обгорілого м’яса, одні залишки, нічого того, що колись нагадувало всміхнених і життєрадісних, готових до безкінечного, ще тільки-но початого життя.

А чи не занадто?…

Женя, Ліля, де ті часи, початок нового десятиріччя, голод, безкінечні черги, путч, на прилавках одні лише бюсти. Три пляшки горілки десь під ліжком, про всяк випадок, розмоклі черевики, курточку Мані зшити. Із залишків. Першокурсниця. Любо-дорого.

Жили у квартирі, яку після смерті Євгена Семеновича та Лілії Львівни відібрали назад у кооператив, Маня була прописана в будинку бабусі та Фріди Яківни.

І Фріда Яківна невтомно бігала, сердилася, дратувала своїм потертим виглядом молодих та сильних.

— Фріда Яківна, йдіть спіть! — кричав Женя. — Без вас уже якось.

Без мене так без мене — і йшла додому. Спати. Не спалося. Прибігала Машуня, безкінечно клянчила гроші, і не гроші навіть, а якісь купони. З кожним днем все більше й більше, спочатку десять, потім сто, тисячу, десять тисяч — та що таке десять тисяч! Двічі у тролейбусі проїхатися. Сто тисяч — дві хлібини. Але це вже пізніше, вже без батьків.

Після їхньої смерті, у дев’яносто другому, та смерті бабусі Ніони чи то від бронхіальної астми, чи від серця — вже не розбереш, — закинувши навчання, Маша сиділа у своїй новій, колишній бабусиній кімнатці, горювала, безкінечно пила пиво — хотіла упитися. І все це в очах Яківни виглядало зворушливо й безглуздо. Але безглуздо лише для Фріди. Маша вже подумувала про те, щоб втопитися у брудних водах Сени. Однак слідом прийшла інша думка: застерегти себе від намірів закінчити життя самогубством. А потім вирішила, що мета булькнути у води Сени може бути дуже ефективною терапією! Дніпро відкидаємо одразу — це не так красиво, але надто прозаїчно, та й маєш ризик залишитись непоміченою… Для того, щоб дістатись до моста Мірабо, для початку потрібно зробити закордонний паспорт, що передбачає спілкування з усілякими ідіотами з районного ОВІРу, давання хабарів та іншу діяльність, яка дуже піднімає життєвий тонус. Якщо все вигорить з паспортом, треба буде придумати спосіб отримання візи — звичайної, адже все ще не так трагічно, — до початку дії Шенгенської угоди ще два роки. А потім, після ряду принизливих процедур — роздобути мінімальні гроші на поїздку… І коли б вона вже нарешті опинилася в Парижі, то неодмінно подумала б: я що, ідіотка, отак просто взяти і скочити в Сену, краще піду з Джімом Моррісоном пляшечку перехилю й оціню, як добре, що ми з ним по різні боки реальності.

Прийшов лист з академії на ім’я батьків. Вибачте (дефіляда казенного розшаркування), вашу доньку відраховано (низка канцелярських штампів). Батькам це прочитати не судилося. Всім іншим було не до цього. Машу ж цей офіційний лист сильно розлютив.

— Та проваліться ви зі своєю академією! — кричала вона, шукаючи найбрудніше місце у будинку, куди б можна було викинути цей бездушний папірець. Кинула за холодильник.

Був шанс поновити навчання, але спочатку було байдуже, трохи згодом — не пішло, прогримів потяг, поніс кудись удалечінь весь сенс жити, весь запал, що був, адже була вона одна донечка, була, малювала таких симпатичних метеликів, — в художку, тільки в художку, — стільки надії на неї, хто ж, як не вона, склянку води піднесе. А тепер кому? Фріді, старій і, здавалося, вже неживій, майже безликій, немов довоєнний вицвілий комод? Піднесе, що робити. І на цвинтар піде, до могилок. Взявши під руку Фріду Яківну, Маша стояла біля двох ще свіжих глиняних горбків. Чи все, що там лежить, належить її батькам? Можливо, якась випадкова ручка або ніжка від чужого, не сімейного гарнітуру? Вже не розбереш. Стояли, мовчали. А потім приходили до старого будинку на Олегівській. Мовчки пили чай, дивилися кожен у свою точку, вже давно уподобану, задивлену до нудоти, вивчену й прокляту десятками мовчазних вечорів. І лише газовий котел гудів, настирливо сповіщаючи про те, що життя, яким би холодним не було всередині, ззовні залишатиметься теплим.

А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя — бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку — вже давно Ніоніну (а по-простому — Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.

Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння — і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.

Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа — відійшла дитина, почала жити.

А вже на третьому курсі привела субтильну й