Читати книгу - "Ювелір з вулиці Капуцинів"

“Отак і треба — розштовхувати ліктями”, — вирішив Кирилюк і зайшов до свого купе.

Його попутниками були двоє військових з емблемами танкових військ — середніх років товстун-майор та моложавий, хоч і з сивими скронями, підполковник. Вони саме збиралися обідати — майор застелив білою серветкою столик і розкладав на ньому бутерброди, підполковник відкорковував пляшки з пивом.

Майор не озирнувся на Петра, а його товариш глянув на нього відверто неприязно. Кирилюк удав, що нічого не помітив, і дістав свій саквояж. Витяг пляшку коньяку, нарізану тонкими шматочками шинку, кільце запашної української ковбаси. Помітивши, як скоса бликнув на шинку майор, посміхнувся в душі й запропонував:

— Коли панове не заперечують, запрошую розпити цю пляшку. — Витримав паузу. — До речі, дозвольте відрекомендуватися — колишній обер-лейтенант Герман Шпехт.

— Дуже приємно, — розцвів у посмішці майор, — із задоволенням приймаємо вас до компанії. Це, — кивнув на сивого, — підполковник Хауайс… Ваш покірний слуга майор Кірстен…

Коньяк налили у склянки. Кірстен пив його маленькими ковточками, смакуючи.

— Еліксир життя, — зітхнув і потягнувся за шинкою. — Ви, обер-лейтенанте, давно скинули мундир?

Петро поставив у куток свою паличку. Скривився, наче не любив і згадувати про це.

— Нагла куля під Харковом, — сказав. — Добре, що ногу не відтяли…

Підполковник подивився на нього з цікавістю.

— Весь час на Східному фронті? — запитав.

— Навіть під Москвою…

Очі майора округлилися.

— Це правда, обер-лейтенанте?

— Цим не жартують.

— Але ж там було пекло!

Петро пильно подивився на майора. Може, провокує? Здається, відвертий, та хто ж його зна?

— А війна взагалі не рай! — глянув на підполковника, наче шукаючи підтримки. — Росіянам пощастило: зима й мороз стали нам на перешкоді.

— Коли б не це, — ствердив підполковник, — наші танки були б уже на Уралі. Але й зараз не так вже погано. Ми обійдемо Москву з флангу і втопимо більшовиків у Волзі.

— За Сталінград! — запропонував майор, розливаючи коньяк.

— За Сталінград! — підтримав Петро, піднімаючи склянку. — За Сталінград! — повторив. І до болю зримо уявив бої у місті, обгорілі будинки, солдатів у продимлених гімнастьорках, що до останнього утримують кожний рубіж.

— Генерал Паулюс, — сказав майор, відрізаючи великий шмат ковбаси, — пообіцяв фюреру через місяць влаштувати у Сталінграді парад. А генерал слів на вітер не кидає.

“Ваш Паулюс — звичайнісінький базіка”, — подумав Петро, та серце стислося…

— У вас такий вигляд, обер-лейтенанте, ніби ви ковтнули отрути, — сказав підполковник.

— Кепсько пішло, — цокнув Петро по склянці. — Дозвольте ковток пива, майоре…

Пиво було кисле — звичайнісінький ерзац, та Петро пив з задоволенням, відчуваючи, як кожний ковток остуджує його гаряче тіло. “Менше емоцій, — думав. — З вовками жити — по-вовчому вити…”

— Сподіваюсь, панове, — сказав весело, — що ваші бойові машини братимуть участь у сталінградському параді!

— Коли не запізнимось, — буркнув підполковник.

— Річ у тім, що нас тільки-но перекидають на Схід, — пояснив майор.,

— По-моєму, наш поїзд іде на Берлін, а це, здається, на заході, — заперечив Петро.

Майор засміявся:

— Шлях на Схід не такий уже прямий, обер-лейтенанте. Іноді потребує відповідної підготовки.

Петро зрозумів — квартир’єри. Готували переїзд якоїсь танкової частини. Цікаво!..

Відповів недбало:

— Мене не обходять ваші справи, панове. Та все ж давайте вип’ємо за те, аби ви не запізнились. Кожний справжній німець повинен зробити свій внесок у нашу велику боротьбу! Для такого випадку у мене знайдеться… — поліз до валізи, — справжній французький.

— Невже? — простягнув руку майор. — Ви чародій, обер-лейтенанте!

— Кожний творить чудеса в міру своїх можливостей…

— Фінансових… — додав майор. — За ваші успіхи, обер-лейтенанте!

— Ви мені подобаєтесь, юначе, — сказав раптом підполковник, який мовчав, зайнятий своєю склянкою. — Я відчуваю — ви справжній арієць!

Петро нахилив голову.

— Для мене це велика честь, гер підполковник, — мовив урочисто. — Почути з уст такої заслуженої людини…

— Ви куди їдете, пане обер-лейтенант? — втрутився майор.

— У Бреслау.

— Шкода… У нас в Берліні кілька вільних годин. Можна було б…

— Дурниці, Кірстен, — махнув рукою підполковник, — невже ви думаєте, що всім цікаво знайомитись з вашою дружиною і, — підкреслив, — дочкою?

— То ви не до Берліна? — запитав Петро якомога байдужіше.

— Нам ще ніч валандатись у поїзді, — поскаржився майор. — До Гавра…

— Клята країна, — буркнув підполковник. — Хтось вигадав, що французи — галантний народ. Звичайнісінькі свині… Брудні свині і, крім цього, — підняв пляшку, — нема в них нічого…

— Але ж ви забуваєте про француженок, Хауайс, — втрутився майор. — Пікантні, скажу вам, є жіночки…

— Все одно свині, — з п’яною впертістю повторив підполковник. — І це не лише моя думка, Кірстен. Я повторюю слова самого фон Ауерштедта. Ви можете збагнути це?

— Коли де сказав наш корпусний генерал, то мені залишається лише підняти руки. Тим більше, що тут нема жодної суперечності. Адже ж, — звернувся до Петра, — краща француженка разом з тим — свиня. Чи не так?

Петро підлив коньяку.

— Я ніколи не був у Франції, панове, — сказав. — Та чув про неї багато хорошого…

— Не вірте, — обірвав підполковник похмуро. — Брехня! Що Гавр, що Ростов…

— Не можу погодитись, гер підполковник. Росіяни значно сильніше кусаються.

— Це у вас суб’єктивне, — засміявся майор, поклавши руку Петрові на ногу.

— Тим більше, що росіян чекає такий же кінець, як і французів! Ми їх, — підполковник стиснув кулак, — ось так!.. Перейдемо Волгу — і капут Росії. Для наших танків більше нема перешкод. Я вірю, наш корпус перший опиниться у заволзьких просторах!

— Я хотів би служити під вашим командуванням, гер підполковник, — мовив Кирилюк патетично. Він розумів, що його співбесідники п’яні, і порція лестощів зовсім не завадить.

— Дай боже, щоб усі офіцери вермахта були такі, як ви, обер-лейтенанте, — відповів той. — За ваше здоров’я!

Майор вже хропів у кутку. Кирилюк закурив й вийшов з купе.

Буває ж так — шкодуєш, що витратив гроші на лотерейний квиток, а він виграє. Певно, Кирилюк народився в сорочці. Е-е, сорочка — пусте… Згадав, як батько, розповідаючи про пригоди одного спритного ділка, котрий щасливо уникав всіх неприємностей, розводив руками й казав: “Ні, він не в сорочці народився, а у драповому пальті!” — і всміхнувся. Справді, так поталанити може лише раз у житті. І звела ж його доля з цими базіками у купе!..

“Чорт забирай, — подумав, — ще один такий випадок — і я стану фаталістом”.

Шуміло в голові. Петро зайшов до туалету, вмився. Зачісуючи мокре волосся, підсумував: танковий корпус, яким командує генерал фон Ауерштедт, найближчим часом перекидають з Нормандії на Сталінградський фронт. Виходить, у гітлерівців уже. Й не такі гарні справи, коли змушені зняти з Атлантичного валу великий танковий корпус. А може, не лише корпус фон