Читати книгу - "Торговиця"

Була то кругловида кучерява дівчина з цяточками веснянок на носику; з’явилася вона тепер перед Олесем такою, якою побачив її тоді — нахиленою над ним рятівницею, коли він, побитий, прокинувся з непам’яті.

...Влітку 1939 року Олесь склав матуру. Коли йшли матуральні іспити, у Місті пронеслася чутка, що новий міністр внутрішніх справ Генріх Козловський з нагоди успішних виборів і відкриття першої сесії сейму звільнив засуджених до п’яти років в’язнів Берези Картузької, звинувачених у причетності до вбивства П’єрацького.

Після іспиту з історії Олесь просто–таки побіг до фотосалону Кіблєра, й майстер, упізнавши юнака, здогадався, чому він навідався.

Хлопець слухав, що говорив Кіблєр, й никнув від жалю: так, панна Москалівна приходила попрощатися з майстром, забрала Олесеву знимку і виїхала з Міста. До Праги чи до Кракова...

«І професор Тарновецький з нею?» — спитав упалим голосом Олесь.

«Того не знаю», — відказав Кіблєр.

І згасла в Олеся солодка мрія — запросити на випускний вечір, який має відбутися в музичній школі, панну Оксану. Такого вже не станеться, й він ніколи більше її не побачить...

У новому костюмі, при краватці, прийшов Олесь на котильйонову забаву — нестерпно самотній.

Під стінами залу у кріслах сиділи професори й батьки; запрошені з приватної гімназії дівчата стояли під хорами, а хлопці у протилежному боці зали, й коли на хорах заграв оркестр професора музики Рубінгера, зала враз завихорила — закружляли пари в першому вальсі.

Олесь стояв у кутку, немов чужий, пропустив і перший, і другий танець, а коли оголосили даментанго, до нього підійшла кучерява дівчина, тримаючи у руці пришпилені до розетки у формі сердечка дві кольорові стрічки, й приколола йому той котильйон до лацкана піджака.

Була то Нуся Дзіваківна — випускниця приватної жіночої гімназії.

У білій блузочці й плісированій спідничці, сама, як первоцвіт, вона танцювала легко, плавно і відкинутою назад голівкою мовчки й відважно, мов наречена, дивилася Олесеві у вічі. Він аж тепер запримітив, яка вона гарна й мила, й цієї миті відступилася з його пам’яті панна з голубими очима й медовим волоссям; очі дівчини виливали на нього зливу прихильності, ласки й тепла, й згадалися юнакові колись нав’язливі, а тепер приємні слова пані Емілії про те, що хотіла б мати його за зятя. Таке майбутнє здалося йому нині заманливим, проте незмірно далеким, а що відчувала дівчина — лише здогадувався.

Не соромлячись, вона тулилася до нього яблучками грудей, він ніжно пригортав її до себе, а вона шепотіла: «Чому до нас не приходиш?» — «Хіба можна мені після того?» — «Казьо вчиться у Львівській політехніці, хату немов святі перелетіли, і звідки взялася в нього та польська затятість, адже в нашому домі переважає український дух», — говорила Нуся. «Зате в польській гімназії — дух Сєнкевича», — терпко відказав Олесь. «А ти не зважай, приходь». У мові дівчини вчувалося настирливе прохання, нібито від неї втікав час й вона боялася, що хлопець не встигне переступити поріг її домівки. «Я прийду, Нусю, прийду... А ти...» — «Та що я...» — затнулася дівчина, а далі говорила мовчки, та він чув кожне її слово...

...Я знаю, про кого думаєш, про неї всі чоловіки у Місті мріють, і я їй не пара... Мені далеко й до тих красунь, які танцюють у цій залі; кожна хотіла б запросити тебе, найкращого кавалера, на вальс, та ми танцюємо тільки двоє, бо нам добре, ти це відчуваєш, правда?.. А ти приглянься, яка у мене досконала фігура; ти лише тісніше притулися до моїх грудей, які так спокусливо напинають блузочку й намагаються протиснутись крізь прошивку, щоб засліпити тебе алебастровою білизною; а який мій стан — на ньому моїй плісированій спідничці ніяк не вдається прилягти до стегон, і вона розкльошується, нібито знизу піддуває вітер, а мої стрункі ноги призначені для фігурної ковзанки на льоду... Й хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаючи творити найдосконаліший рисунок танцю, чи ти мав коли–небудь таку вмілу дансерку, як я?.. Ти будеш весь вечір танцювати тільки зі мною, а після забави візьмеш мене за руку й вестимеш найтемнішими провулками, ми пробіжимо вулицею Скупневича й сховаємося у надпрутських лугах, ти зупинишся, повернеш мене до себе, будеш м’яти мої перса, гарячими долонями заповзатимеш під мою розкльошену спідничку; хилитимеш мене на зволожену росою траву й, не жаліючи, будеш шукати своєю твердю мого м’якого лона, і я ще не знаю, як поведуся, бо в цю хвилину, коли ми пливемо в танго, ти став моїм лицарем, а я твоєю бранкою. Правда?..

Олесь чув кожне її слово, вони танцювали весь вечір, начебто нікого, крім них, у залі не було; деколи німа мова переривалася звичайною, прозаїчною, адже вони так мало знали одне одного, та як багато відчули...

«Що робитимеш, коли матура вже за тобою?»

«Я записався на медицину у Львові. Днями поїду... А ти?»

«Буду поступати в Міський учительський інститут... Якщо не лучиться чогось лихого, то стану колись учителькою. Та час покаже... Я ж заангажувалася в «Юнацтво» ОУН».

«А не боїшся?»

«Відтоді, як сталося з тобою те, не боюся нічого».

«Тільки мовчи...»

«Я лише тобі... І ти — теж?»

«Я вийшов з «Юнацтва» в Організацію».

«Тож і ти будь обережний...»

Східний прут неба почав уже рожевіти, й Олесь з Нусею, взявшись за руки, бігцем перейшли центральною вулицею, спустилися сутіношними провулками попри ратушу вниз, вийшли на Скупневича, що стрілою летіла до Пруту, продерлися крізь густі верболози й вільшинові зарослі, а коли опинилися в луговій гущавині, він впився у її ворухкі губи, вони втискалися тілами одне в одного і, як уже не вистачило в них ні подиху, ні тями, попадали на холодну траву.

Нуся не оборонялася, вона сама добувалася до Олеся, холодна трава вже не остуджувала їхніх оголених стегон, й коли його твердь діткнулася до її вологої й пухнастої м’якоті, він побачив її карі очі, вони були смертельно сполохані у передчутті того, що мало зараз статися. Олесь побачив у них німе благання пожаліти її дівоцтво; ще рано, ще рано, мій коханий, — шепотіла вона, а ноги самі розсувалися, та враз Нуся розпачливо заблагала:

«Не тут, не сьогодні, я тебе прошу... Як приїдеш зі Львова, станеться між нами так, як ти захочеш, дай мені звикнути до того, що я твоя, будь