Читати книгу - "Місто біля моря"

вісімнадцятого року вони в Летичеві радянську республіку проголосили. Он як! Першу на Подолії. Йому Радянська Україна дорога, і нам, фабзайцям, Полевой весь час каже, щоб ми вивчали і любили мову українського народу, серед якого живемо. А одному хлопцеві, який негарно сказав про українську мову, Полевой добряче вичитав. «Яке ти, — каже, — маєш право, хлопче несвідомий, з такою зневагою говорити про мову народу, чий хліб їси? Це ж український селянин своєю працею і потом для тебе хліб виростив, а ти смієшся з його мови?» А з другого боку, навіщо, скажіть, примушувати Назарова насильно, ні з того ні з сього, вивчати українську мову, коли він іще й року на Україні не прожив? — запитав я палко.

Секретар усміхнувся, і я, підбадьорений його усмішкою, говорив далі:

— … Тепер така історія виходить. Закриють фабзавуч.

Ну, добре, у кого батько чи мати в місті живе, вони йому, факт, допоможуть, поки він улаштується. Ну, а що робити тим хлопцям, хто з дитячих будинків до нас прийшов? — от питання. Адже їх батьків повбивали петлюрівці, і в них у місті нікого нема, і найголовніше — жити їм буде ніде. Так вони спали в фабзавучному гуртожитку, а тепер, як закриють школу, Печериця хоче в цьому будинку оселити учнів музичного технікуму. Вони йому дорожчі за все, вони в його хорі співають. А куди ж фабзайці подінуться? Але ж наше навчання державі нічого не коштувало: на цілковитій самоокупності школа була. Зробимо самі соломорізки — продамо селянам і на це живемо. І нам добре, і селяни машини мають. Змичка виходить між містом і селом. Ми думали — закінчимо школу, станемо робітниками, пошлють нас на заводи, в Донбас, а замість нас інших хлопців наберуть. І раптом таке виходить. А все через Печерицю…

Секретар знов усміхнувся й сказав:

— Ти чекай, не журись дуже. Становище не таке вже безнадійне, як тобі здається.

— Та ні, справді, ви подумайте тільки, — підбадьорений його словами і запалившись ще дужче, сказав я, — у нас на міській біржі праці своїх безробітних чимало, а ще нас їм підкинуть. Учились, учились — і на біржу… Навіть, припустімо, біржа розішле нас по кустарях учнями. Що ми будемо робити, ви подумайте, — каструлі лудити чи ночви хазяйкам запаювати? Та хіба про це ми мріяли, коли йшли у фабзавуч! І хіба ми винуваті, що великих заводів в окрузі поки що нема?

Секретар перебив мене, повертаючись до того, що я розповів раніш:

— Він справді так сказав: «Ніхто не дасть закоптити блакитне небо Поділля димом заводів» чи може ти це видумав для красного слівця?

— Ви що, думаєте, обманюю? — образився я. — Так і сказав.

— Цікаво. Дуже цікаво. Я не знав, що він так одверто діяв. Бач, який пейзажист об’явився! На щастя наше, народ України не спитає його, де треба заводи будувати. Там, де треба, там і збудуємо. Де-не-де небо підкоптимо, і повітря від цього в цілому світі свіжіше стане.

— Нам і Полевой весь час говорив, що без індустріалізації нашій країні жити не можна. Заклюють нас тоді іноземні капіталісти, — згодився я з словами секретаря.

— Правда? Це добре! Вас можна вітати з розумним директором. Справжній керівник навіть найменшої справи повинен завжди відчувати революційну перспективу. Скажи, скільки вас, молодців отаких, у фабзавучі?

— П’ятдесят два… І всі ми вже до профспілки металістів належимо.

— Комсомольців багато?

— Більше половини.

— А коли, за планом, у вас має бути випуск?

— У травні. Скоро. В тім-то й річ!

— Чи всі ваші хлопці захочуть поїхати в інші міста?

— Ще як захочуть! Пішки підуть! А для чого ж ми вчилися? Коли поступали в школу, то нам так і обіцяли, що будемо працювати на великих заводах…

— Ти сьогодні приїхав? — несподівано спитав мене секретар, знову записуючи собі щось у блокнот.

— Учора ввечері. Я б іще вчора сюди зайшов, та поїзд спізнився.

— А де ж ти зупинився?

— На вокзалі. Виспався трохи на лавці…

— На вокзалі?.. А чому ж у готель не пішов? Або в Будинок селянина? Знаєш, на майдані Рози Люксембург, великий такий будинок?

— Та я… На вокзалі… теж нічого…

— Ти чогось мнешся. Такий балакучий був, а зараз стоп машина. Признайся: грошей, мабуть, мало?

— Були гроші, та…

І я потихеньку-помаленьку розповів секретареві про своє горе.

Співчутливо похитуючи головою, секретар слухав, а потім, засміявшись, сказав:

— Підвели, брат, тебе «Акули Нью-Йорка!» Мабуть, голодний зараз?

— Ні… Ні, дякую, я вже снідав… Флячки їв на базарі.

— Тоді ось що, хлопче, — сказав секретар Центрального Комітету, підводячись, — поза всяким сумнівом, ця ухвала буде скасована. Я сьогодні узнаю все і думаю, що ваші мрії здійсняться. Ні один із вас не пропаде — це безумовно. Такі молоді, грамотні робітники нам дуже скоро потрібні будуть всюди. І в Донбасі, і в Катеринославі. Ще минулого року на московському активі так прямо і говорилось, що нам потрібно мільйонів 15–20 індустріальних пролетарів, електрифікація основних районів нашої країни, кооперативне сільське господарство і високо розвинута металева промисловість. І тоді нам не страшні ніякі небезпеки.

І тоді ми переможемо в міжнародному масштабі. А хіба молодь не покликана допомагати партії вирішувати це завдання? Звичайно! І будь спокійний — партія не дасть вам пропасти… Щодо твоїх особистих неприємностей, то це діло теж поправне. Іди в кімнату тридцять другу до товариша Кирилова. Він тобі забезпечить житло і все таке інше. Візьми оцю записку.

Написавши кілька слів, він подав мені аркушик з блокнота.

— Сьогодні ти відпочинь, увечері сходи в театр. Подивись, як грає Саксаганський. Це, брат, великий український артист! З часом, як виростеш, люди заздритимуть тобі, що ти особисто бачив його гру. Це буде корисніше і значно цікавіше, ніж «Акули Нью-Йорка». Переночуєш, а завтра поїдеш… А Картамишеву вітання передай. Нехай кордон краще стереже! Ну, до побачення, хлопче! — І секретар подав мені руку.

Я попрощався з ним і, зраділий, окрилений, швидко пішов з кімнати, мало не впавши, спіткнувшись об край килима.

Уже відчиняючи двері, я почув, як секретар у мене за спиною сказав у телефонну трубку:

— Зараз до вас зайде один приїжджий товариш, його обікрали. Треба буде допомогти… Так-так, з фонду потребуючим допомоги комуністам…

Не знаю, скільки я пробув у Центральному Комітеті. Може, годину, а можливо, й більше. Час пролетів непомітно. Коли я вийшов з під'їзду, мені у вічі вдарило сонце. Вранішній туман розвіявся, і на голих деревах в університетському скверику напроти, відчуваючи близьку весну, голосно крякали ворони. З дахів капало, сніг розтавав на очах,