Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Я киваю, гірко посміхаючись:

— Зрозуміло, Іро. Дуже все зрозуміло. Ти молодець!

Певну симпатію до Іри я відчувала і до нашої теперішньої розмови. А відкриття, що вона не просто випадковий подорожній, а друг, нехай у нещасті, та все ж друг, остаточно розставило усе по місцях. Фіг він змусить мене грати проти неї. Хоча, може, це я зараз така смілива?

— А до Туреччини ти якого милого зібралася? Чому просто не звільнилася, та й по всьому? Можна не тільки роботу, а й місто змінити за бажання.

— Та ну? А ти пробувала добровільно покинути «Янгола»? Ні? Це тобі не на іншу квартиру переїхати чи перефарбуватися з блондинки в брюнетку. З-під землі дістануть. Знаєш, я до матері якось приперлася, вперше за кілька місяців. Вона ніби й твереза була того дня. Сидить, передачу по телеку дивиться. Телек у неї старий, ще чорно-білий «Електрон». Такий зараз і не продати, і на пляшку оковитої не обміняти, мабуть, тому і вцілів. Передача була про дівчат, котрі потрапляють за кордон у секс-рабство. Маман сидить, очі шматою брудною замість носовичка втирає, мовляв, бідолашки, уті-путі. Ну, я й ляпнула їй, на понт тоді брала, мовляв, сьогодні була в компанії, що танцівниць до Туреччини вербує. Збираюся їхати теж. Думаєш, на неї подіяло?! Хоч би сцену влаштувала, чи що? Навіть не скривилася. І так мені гидко стало, що захотілося крізь землю провалитися. І я серед оголошень на стовпах знайшла фірму, що дівчат за кордон набирає, уявляєш! Пройшла співбесіду. Матері зателефонувала, повідомила, коли потяг, куди їду і з ким. Нас через Київ збиралися везти… Мати так на вокзал і не прийшла, хоч і обіцяла наче. Мишко прийшов і так палко відмовляв мене, навіть благав не їхати. А що йому скажеш? Яку правду? Що не від себе я втікаю і не від нього. А від бездушної матері та від ловців душ… Снайперів, блін, сраних…

Ледве стримуюся, щоб не ухопитися за голову. Щиро, не награно. Та що ж ви робите, люди?! Коментар, що є більш швидкі та й приємні, врешті, способи самогубства залишаю при собі.

— Сіла у потяг, перон почав віддалятися. Туду-тудух, туду-тудух — і раптом мене попустило. Якесь прояснення настало, чи що… Зрозуміла: від себе все одно не втечеш. Тоді який сенс бігати, ховатися, боятися? На зло кому? Вони мене і в Туреччині знайдуть. От я на ходу з потяга і зітрибнула. Спочатку сумку поперед себе, а вже за нею й сама. Потяг, слава Богу, поки не розігнався. Добре, що лише брудною спідницею та порваними колготами відбулася. Знаєш, я ж до «Янгола» не просто так повернулася. Хотіла попрощатися з деким. Та й з тобою хотіла поговорити. Чесно! Мені завжди здавалося, Адко, що ти знаєш значно більше, ніж говориш. Тому зможеш допомогти, хоч порадою, а як ні й я помиляюся, то принаймні тебе попереджу про небезпеку.

— Дякую, — зітхаю тяжко, але без жодної іронії. Я б сама не квапилася попереджати хоч когось. — От тільки натворила ти справ, Іренко. Паспорта, звісно, в тебе немає? Ще один головний біль: подавай заяву, переконуй, що загубила. Жити хоч маєш де? У знайомої одна ніч — не рахується.

— Адо. — Вона дивиться на мене з легким докором, мовляв, ти мене взагалі чуєш? — Який паспорт? Яка ніч? Думаєш, нас так легко відпустять? Дива не буде…

Крити нічим. Тим більше, що я, на відміну від неї, чую кроки в коридорі, котрі впевнено наближаються до нашої в’язниці. Слух у мене від народження — наче радар. Без особливого бажання злізаю з підвіконня. У голові крутяться рядки пісні, що її так необережно згадала Іра:

Я ненавиджу вас,

Ненавиджу, люди,

Це ви винні в тому,

Що дива не буде…[2]

5. День

— Яка ще молодша сестра по батьку?! Ви не помилилися адресатом, шановний? Старша, може, десь і є, не сперечаюся, всяке буває, однак не молодша. Мати казала, що батька вбили грабіжники. Бабуню називала божевільною, бо та мене переконувала, що його збила машина. Хай там як, а вже дві нечужі для мене людини, зрештою, рідна мати батька насамперед, в один голос твердять: батько мертвий. Є у мене молодший брат по матері — не заперечую, але й тільки.

Він поглядає на мене з відвертим скептицизмом. Сплетені у вузол руки, довгі випещені пальці з доглянутим манікюром. Чомусь витріщаюся саме на них, і від їх доглянутості мені стає гидко. Тьху ти, знайшла коли гидитися. Чоловік впевнено та масно посміхається. Однак за мить до цього я ладна була заприсягтися, що його вільготна поза у зручному кріслі — фікція.

Ковтаю слину. Хай йому грець! Що за розмови? До чого тут мої родинні зв’язки? І чому почали «допит» саме з мене? Хоча…

Те, що вирішили почати з мене, а не з Іри, пояснити можна. Жену подалі спогад про розширені від страху зіниці дівки на зблідлому обличчі.

Похапцем роздивляюся кімнату. Крім нас, у кімнаті нікого. Звісно ж, Господар не сприймає мене як небезпечного супротивника. Отже, охорона і зайві вуха йому не потрібні. Але все-таки, чому я тут? Невже річ тільки в родинних зв’язках? Бо зараз чоловік аніскілечки не придурюється і не грає. Йому справді кров з носа треба знати, як здоров’ячко та справи у моєї молодшої сестри? І, коли я чесно відповідаю, що вперше чую про щось таке, Господар розчаровано кривиться. Навіть незадоволено смикаються куточки його тонких вуст. Це ледь помітно, певно, мімічних зморшок стережеться.

— Хм… Кажеш, що не знаєш про сестру? Дуже дивно, дівчино! Ада, здається? Принаймні це ім’я було на твоєму бейджику.

Я ствердно киваю у відповідь. Він веде далі:

— Я — Валерій Едуардович. То про всяк випадок, якщо призабула. Знаєш, рідні часто дурять своїх кревних. Особливо матері, особливо дітей і особливо у схожих ситуаціях. Краще сказати: помер татусь, і кінці у воду. Бо зізнатися, що він проміняв розумну та красиву тебе на хтозна-що, якусь примарну волю чи молоду коханку, а від дитини взагалі відмовився, — то треба мати мужність.

Він підводиться зі зручного м’якого фотеля, підводиться неквапливо, навіть елегантно. Руки, якими він так любить хизуватися, схрещує на грудях. Перебирає пальцями та прискіпливо вивчає мене. Але вивчає лишень мою