Читати книгу - "Безтілесна людина"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Енні? Покоївка? Я й забув про неї. Ну, і що ж було далі?
— Я хотів вийти з кімнати, але двері виявилися замкненими іззовні. Це було так, наче… Припустімо, у вашій спальні є якась річ, на яку ви не звертаєте уваги, — картина, статуетка чи щось інше. А одного дня у вас з'являється відчуття, ніби з кімнатою не все гаразд. Ви нервуєтесь, бо ніяк не можете зрозуміти причину. Потім раптом вражено виявляєте, що ця річ зникла. Розумієте? Отаке відчуття було і в мене. Я знав: щось негаразд. Відчував це відтоді, як відвідувач пішов нагору, але приголомшили мене замкнені двері. І саме тоді, коли я, мов божевільний, почав смикати за дверну ручку, пролунав постріл. Навіть на першому поверсі нам було добре чути… Розетта зойкнула.
— Я не зойкнула!
— …і сказала те, про що я й сам подумав: «То був зовсім не Петтіс! Він…»
— Ви можете назвати час, коли це трапилось?
— Звичайно. Було якраз десять хвилин на одинадцяту. Я намагався висадити двері. — В очах у Менгена промайнув веселий вогник. — Ви помічали, як легко висаджують двері в оповіданнях? Ті оповідання — просто золоте дно для столярів. Цілими десятками двері висаджують із найменшого приводу, навіть якщо хтось усередині не бажає відповісти на випадкове запитання. Але спробуйте висадити перші-ліпші двері в цьому будинку. Це неможливо! Якийсь час я бив у них плечима, а потім подумав, що краще вилізти у вікно й зайти до будинку через парадні чи задні двері. Якраз тоді й під'їхали ви, отже, що було далі, добре знаєте.
— А вхідні двері часто залишалися незамкненими, містере Менген? — постукуючи олівцем по записнику, запитав Хедлі.
— О Господи! Звідки я знаю!.. Але єдино, чого я бажав у ту хвилину, щоб це було так. В усякому разі вони виявились незамкнені.
— Це правда, вони були незамкнені. Ви маєте щось додати, міс Грімо?
— Бойд розповів вам про все так, як було, — опустила повіки дівчина. — Але ж вас завжди цікавить навіть те, що, на перший погляд, не має ніякого відношення до справи, чи не так? Мабуть, те, що я скажу, й справді не мав… Незадовго до того, як подзвонили біля дверей, я підійшла до столу між вікнами взяти сигарету. Бойд уже казав, що було ввікмнуте радіо. Але я почула, немовби на вулиці чи на тротуарі перед будинком щось важке впало з великої висоти. Знаєте, то не був звичайний вуличний звук. Скидалося на те, що впала людина. Ремполові стало ніяково.
— Гм… Щось упало, кажете? — перепитав Хедлі. — А ви у вікно не виглянули?
— Виглянула, але нічого не побачила. Я відхилила штору й можу заприсягтися, що вулиця була без… — Вона замовкла на півслові з розтуленим ротом і застиглим поглядом. — Боже мій!
— Це правда, міс Грімо, — ствердно кивнув головою Хедлі. — Як ви й кажете, штори на всіх вікнах були опущені. Я звернув на це увагу через те, що містер Менген заплутався в шторі, коли вискакував у вікно. Тому мене й здивувало, що відвідувач міг побачити вас у вікно. А може, воші були опущені не весь час?
Тишу порушували лише звуки на даху. Ремпол глянув на доктора Фелла. В насунутому на очі крислатому капелюсі той стояв, обхопивши підборіддя рукою і спершись на двері, які годі висадити. Ремпол перевів погляд на незворушного Хедлі, тоді знову на дівчину.
— Він вважає, що ми говоримо неправду, Бойде, — стенула плечима Розетта Грімо. — Не знаю, що ми можемо сказати ще.
— Я зовсім так не вважаю, міс Грімо, — широко всміхнувся Хедлі. — І скажу вам чому. Тому, що ви — єдина, хто може нам допомогти. Я навіть скажу вам, як усе сталося… Фелле!
— Що? — стрепенувся доктор Фелл.
— Я хочу, щоб ви послухали, — рівним голосом повів далі старший інспектор. — Недавно ви з великим задоволенням слухали явно неправдоподібні розповіді Мілза та мадам Дюмон і запевняли, що вірите їм, хоча й не пояснили чому. В свою чергу, я хочу сказати, що не менше, ніж їм, я вірю тому, що розповіли ці двоє молодих людей. Пояснивши, чому я їм вірю, я поясню й неможливу, на перший погляд, ситуацію.
Доктор Фелл, проганяючи думки, труснув головою, надув щоки й пильно подивився на Хедлі, немов готувався вступити з ним у бійку.
— Може, я поясню й не все, але цілком досить, щоб звузити коло підозрілих до кількох чоловік і зрозуміти, чому на снігу не було слідів.
— А, он ви про що! — недбало кинув доктор Фелл. — На мить мені здалося, ви маєте щось важливе. Те, що ви сказали, — очевидна річ.
Стримавши зусиллям волі гнів, Хедлі провадив далі:
— Той, хто нам потрібен, не залишив слідів ні на тротуарі, ні на східцях тому, що його, після того, як перестав іти сніг, ні на тротуарі, ні на східцях не було. Він якийсь час, а може, й увесь час був у будинку. Отже, злочинець або мешкає в цьому будинку, або — і це ще ймовірніше — просто сховався в будинку звечора, скориставшись ключем від вхідних дверей. Це пояснює всі суперечності в розповіді кожного з вас. У певний час він надягає свій маскарадний убір, виходить із вхідних дверей на підметений ґанок і натискує кнопку дзвінка. Це пояснює й те, звідки він знав, що міс Грімо та містер Менген сидять у кімнаті з опущеними на вікнах шторами… Він бачив, як вони туди входили. Це пояснює також, як він міг увійти до вестибюля, хоча перед ним зачинили двері й звеліли почекати. У нього був ключ.
— Гм-мм… — схрестив руки й похитав головою доктор Фелл. — А навіщо навіть не зовсім нормальній людині вдаватися до такого старанно підготованого фокуса-покуса? Якщо злочинець живе в будинку, то це аргумент непоганий. Він хотів, щоб його вважали чужим. А якщо він і справді чужий, то нащо ризикувати й ховатися в будинку, перше ніж діяти? Чому просто не прийти в потрібний час?
— По-перше, — заперечив методичний Хедлі, загинаючи пальця, — він мав знати, де був у той час кожен із мешканців будинку, щоб ніхто не став йому на заваді. По-друге — і це ще важливіше — він хотів довести до кіпця фокус із зникненням і не залишити слідів ніг, тим більше на снігу. Скажімо так, для
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безтілесна людина», після закриття браузера.