Читати книгу - "Безтілесна людина"

class="p1">— Ну, наприклад, він щось бурчав собі під ніс або раптом починав сердитися через дрібницю. Досі з ним це траплялося рідко. А крім того, він дуже багато сміявся. Але найбільший подив викликали листи. Вони почали надходити з кожною поштою. Не питайте мене, що в них було, батько їх негайно спалював. Листи були у простих дешевих конвертах. Я б не звернула на них уваги, якби не його звичка… — Вона завагалася. — Розумієте, він був із тих, хто, одержавши при нас листа, відразу скаже, що в ньому й навіть від кого він. Бувало, як розгнівається, як закричить: «Проклятущий шахрай!» Або: «Ну, постривай же!». Або весело: «Ну-ну, маємо лист від такого-то!». І таким тоном, ніби той «такий-то» живе десь на другому боці місяця, а не в Ліверпулі чи к Бірмінгемі. Не знаю, чи ви зрозумієте…

— Розуміємо. Розповідайте далі, будь ласка.

— А одержуючи ці листи, він не казав нічого. На його обличчі не здригався жоден м'яз. І знаєте, до вчорашнього дня він жодного листа відкрито не знищив. А вчора за сніданком, знов діставши листа, він зібгав його, вийшов з-за столу, замислено ступив до каміна й кинув у вогонь. Саме в цю мить тітонька… — Розетта кинула на Хедлі швидкий погляд і, затнувшись на слові, збентежено замовкла. — Місіс… мадам… я хочу сказати, тітонька Ернестіна… Саме в цю мить вона запитала, чи не покласти йому ще копченої свинячої грудинки. Батько раптом обернувся від вогню й закричав: «Ідіть ви к бісу!». Не встигли ми опам'ятатися, як він, бурмочучи, що людині не дають спокою, важко вийшов із кімнати. Вигляд у нього був страхітливий. Цього ж дня він привіз оту картину, був знову привітний, усміхався, допоміг візнику та ще одному чоловікові винести її нагору… Я… я… не бажаю, щоб… — Розетта замислилась, а це було погано. — Я не бажаю, щоб у вас склалося враження, ніби я не люблю батька, — додала вона непевно.

— А доти батько згадував про того чоловіка з таверни? — поставив нове запитання Хедлі.

— Мимохідь, коли я запитувала. Він сказав, що то — дурисвіт, який погрожує йому за насмішки над… чаклунством. Я, звичайно, знала, що це не так…

— Чому, міс Грімо?

— Я це відчувала. — Дівчина некліпно дивилася на Хедлі. — У мене часто зринала думка, чи не було в минулому мого батька чогось такого, що могло накликати на нього біду.

В тиші, що настала, чути було порипування та глухі рівномірні звуки кроків на даху. На обличчі в дівчини з'являлися, мов відблиски полум'я, то страх, то ненависть, то біль, то сумнів. Поклавши ногу на ногу, вона потішено випросталась у кріслі, мляво всміхнулась і обвела присутніх поглядом трохи приплющених очей. Голова її лежала на спинці крісла так, що світло падало на шию, відбивалося в очах, відтінило вилиці, і обличчя здавалось грубим і скоріше широким, ніж довгастим.

— Накликати біду? — перепитав Хедлі. — Я не зовсім розумію. У вас є підстави так думати?

— Ніяких підстав у мене немає, і я так не думаю, — швидко відказала Розетта. — Просто оті його дивацтва… Можливо, далася взнаки батькова пристрасть… Крім того, вважалося, що моя мати — вона померла, коли я була ще дитиною, — теж була ясновидиця. — Дівчина піднесла до рота сигарету. — Пробачте, ви мене про щось запитали?..

— Насамперед про сьогоднішній вечір. Якщо ви вважаєте, що відомості про минуле вашого батька чимось допоможуть, то Скотленд-Ярд скористається вашою порадою.

Дівчина забрала з рота сигарету.

— Але, — провадив Хедлі безбарвним голосом, — повернімося до того, що розповідав містер Менген. Отже, після вечері ви вдвох пішли у вітальню. Двері до вестибюля були зачинені. О котрій годині професор Грімо, за його словами, чекав на відвідувача?

— Е-е… Значить, так… — Менген наморщив спітніле чоло й дістав носову хустку. — Він прийшов раніше. Професор сказав, що відвідувач прийде о десятій, а він прийшов за п'ятнадцять хвилин до десятої.

— О десятій? Ви певні, що він сказав о десятій?

— Ну… Так! Принаймні я гадаю, що так. Годині о десятій, правда ж, Розетто?

— Не знаю. Мені він нічого не казав.

— Розумію. Далі, Менгене.

— Ми грали біля каміна в карти. По радіо передавали музику, але дзвінок я почув. Годинник на каміні показував п'ятнадцять хвилин до десятої. Я чув, як вхідні двері відчинилися й місіс Дюмон сказала щось на зразок: «Почекайте, я запитаю», — й зачинила двері. Я крикнув: «Хто там?». Але музика була така гучна, що я, певна річ, мусив відчинити двері, і ми відразу почули голос Петтіса. Ми були певні, що то Петтіс. Він вигукнув: «Привіт, молода парочко! Це я, Петтіс. Що за формальності? Мені треба побачити хазяїна. Я піду нагору».

— Він сказав саме ці слова?

— Так. Лише Петтіс завжди називає професора Грімо хазяїном. Більше ніхто на це не зважується, хіба що Бернабі. Але той називає професора «батьком». Отож він пішов нагору, а ми повернулися до гри. Ближче до десятої я почав трохи хвилюватися й прислухався уважніше…

— Отже, той, хто назвався Петтісом, — уголос міркував Хедлі, креслячи щось у записнику, — розмовляв з вами крізь двері й вас не бачив. Як ви гадаєте, звідки він знав, що вас двоє?

— Мабуть, бачив нас у вікно, — замислено промовив Менген. — Коли підіймаєшся на ґанок, можна в найближче вікно бачити все, що діється у вестибюлі. Я й сам звертав на це увагу. І якщо у вестибюлі хтось є, то я звичайно не дзвоню, а стукаю у вікно.

Старший інспектор зосереджено креслив далі. Здавалося, він хотів запитати ще про щось, але стримався. Розетта не відводила від нього уважного погляду.

— Далі, — нарешті мовив Хедлі. — Наближалася десята година…

— І все було спокійно, — підхопив Менген. — Але, дивна річ, після десятої я, замість заспокоїтися, з хвилини на хвилину хвилювався все більше й більше. Я казав уже, що перестав чекати відвідувача, а тим більше не передбачав якихось неприємностей. Та перед очима в мене стояв темний вестибюль з отим дивним панциром та маскою, і що далі, то менше мені це подобалось.

— Я вас добре розумію, — втрутилася Розетта, вражено глянувши на Менгена. — Я відчувала те саме, але мовчала, щоб не здатися дурною.

— О, я теж маю цю ваду! — гірко промовив Менген. — Тому мене так часто й звільняють. Мабуть, звільнять і на цей раз, бо не повідомив у редакцію про сьогоднішній випадок. Нехай буде проклятий редактор новин! Я не Іуда. — Він знітився. — У кожному разі було майже десять хвилин на одинадцяту, коли я відчув, що далі не витримаю,