Читати книгу - "Монте Веріта"

сході просто над моїм плечем піднялось велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.

Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання повні місяця.

Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята піки та скельна маківка Монте Веріта.

Вперше в житті я бачив чисту, без домішок красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на маківку гори під місяцем.

Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною на стінах, вирисувані на тлі неба, можливо, це були кам’яні зображання, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.

Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.

У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мною. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім усе повніше, все голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулись до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.

Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але прекрасний настільки, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі і низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.

Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте Веріта повернулася тиша.

Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пропливаючих хмар.

Я чекав, усе ще стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік маківки. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.

Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій власний був таким:

Люба Анно,

Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте Веріта. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити, що я вважаю — Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте Веріта і загрожуватимуть їй.

Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.

І мій підпис внизу сторінки.

Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. До мене прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати якась фігура.

Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із зіяючої щілини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.

***

Я прокинувся зі зусиллям, немов викинутий в реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.

Я сів і оглянувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.

Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте Веріта обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх, — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас. Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожньою. Жодних ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. В камері не було жодних дверей. Вхід був відкритим — довга щілина, як і вікна, але не досить широка, щоб крізь нього протислася звичайна людина.

Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до