Читати книгу - "Монте Веріта"

— Скажи Анні, — промовив він, — що, коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.

— Я все це напишу, — відповів я.

— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.

Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище мене, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.

Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку головоломну походу було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні, терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.

Я повернувся обличчям на південь, а хмари усе ще пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте Веріта.

Я почав сходження…

***

Віктор запевнив мене, що я повинен дістатися вершини за дві години. Чи й менше — а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, накиданий Віктором.

Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте русло потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.

З часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше — я заблукав. Обернувся, але не міг знайти русла потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок — і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, учеплені за каміння.

Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесенням гірської лихоманки, а так само добре мені знайомим почуттям страху. В минулому мені уже не раз траплялися подібні хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може спуститися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщухом, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.

Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пропливаючої хмари, з’їв свій ланч — залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, — та став чекати. Потім, усе ще чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливим, але просочувався холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.

Зосталася ще одна, остання надія, — що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде уповні, — багато очок для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються, а зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки увесь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був усе ще таким самим густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім з п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, зникаючою, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним — перший побачений мною того дня проблиск неба.

Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте Веріта спадала ніч.

Ще раз наповзла імла, затінюючи побачений мною ясний клаптик неба, а потім вона відпливла і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися. Дорога наді мною була ясною. Я бачив виступ гори, описаний Віктором. Міг навіть побачити гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, — це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на маківку Монте Веріта. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією самою стіною хмар. Доки хмара не розсіється, я змушений буду залишатися в тому ж стані, що і вдень, — не розрізняючи напрямку, безпорадний при видимості не більше трьох футів.

Я вирішив йти далі і піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.

Тепер, коли хмара була піді мною, я піднісся духом. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. В мене залишився лише один рогалик. А ще пачка сигарет. Палити на вітрі було недобре, але, принаймні, це перебивало голод.

Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, — знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.

Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, — вона ставала майже прямовисною в міру того, як південний схил відкривався зору, а потім із імли на