Читати книгу - "Чорний дім"

— Блін, мені подобається ця неоплачувана праця, — зазвичай каже менеджер станції Том Віґґінс, потираючи руки.

Ніколи чекова книжка не охоронялась так добросовісно, як Віґґі охороняє чекову книжку KDCU. Він неначе дракон Смауґ, що валяється на своїй купі золота (там і рахунків таких не було в ‘DCU, щоб було на чому валятися; кажуть, що станції АМ просто щастить, що вона виживає).

Погляд Морріса здивований, навіть не просто здивований — він розчиняється в усмішці.

— Йой, містере Лайден! Нічого собі! Оце так вуха!

Він супиться. Навіть якщо містер Лайден, що стоїть якраз під гучномовцем, почув, що хтось виходить, як, чорт забирай, він зрозумів, хто це був?

— Як ви дізналися, що це я? — запитує він.

— Лише від двох людей тут пахне марихуаною зранку, — каже Генрі Лайден. — Запах диму, що поширюється від одного з них, перебивається ароматом зубної пасти, а від другого — це від тебе, Моррісе, — різко віє ним.

— Агов, — шанобливо каже Морріс, — це феноменально.

— Я взагалі феноменальний, — погоджується Генрі. Він говорить тихо й задумливо: — Це важка робота, але хтось має її виконувати. Що ж до твого ранкового рандеву з безсумнівно смачною тайською паличкою, можна, я запропоную тобі афоризм апачі?

— Ушкварюй, чуваче.

Це перша справжня розмова між Моррісом і Генрі Лайденом — цілком таким, як про нього розповідали Моррісу. І навіть більше. Тепер уже не так важко повірити, що він може мати іншу особистість… Секретну особистість, таку, як Брюс Вейн… це якось так таємничо.

— Те, що ми робимо в дитинстві, формує наші звички, — каже Генрі, достоту не голосом Джорджа Ретбуна, — це моя порада тобі, Моррісе.

— Саме так, — каже Морріс, навіть не уявляючи, про що говорить містер Лайден, а тоді повільно й тихо простягає футляр із компакт-диском.

Генрі не робить жодних рухів, щоб узяти диск. Морріс почувається ніяково. Раптом йому здається, що він знову семирічний хлопчик, намагається привернути увагу завжди заклопотаного батька картинкою, яку півдня малював у кімнаті. Він же сліпий, дурню. Він може відчути запах гашишу у твоєму подиху й мати вуха, як у кажана, але як він має знати, що ти тримаєш цей довбаний диск?

Вагаючись, трохи налякавшись своєю власною нерозсудливістю, Морріс бере Генрі за зап’ястя. Він відчуває, що змусив чоловіка трохи злякатися, але Лайден веде рукою до тонкої коробки.

— О, диск, — каже Генрі. — І що там?

— Я хотів би, щоб ви увімкнули сьомий трек сьогодні в нічному шоу, — сказав Морріс, — будь ласка.

Спершу Генрі, здається, стривожився. Він затягується і викидає сигарету (навіть не глянувши, звичайно, ха-ха) в пластикове відро, заповнене піском, що стоїть біля дверей.

— Яке шоу ти маєш на увазі? — запитує він.

Замість того щоб просто відповісти, Морріс тихо ледь прицмокує губами, відтворюючи звук схожий на той, який видає хижа тварина, коли їсть щось смачненьке. І що ще гірше, він цитує слова Вісконсинського Щура, знані серед однолітків Морріса так само, як і серед дорослих, «навіть сліпому» Джорджу Ретбуну відомі: «Жуй, їж і запивай, це все-е-е виходить через одне й те саме місце!»

У нього не дуже добре виходить, але немає сумнівів, кого він копіює: єдиного і неповторного Вісконсинського Щура, чия вечірня програма виходить на KWLA-FM і є прославленою в Кулі Кантрі (хоча тут аж проситься слово «безславною»). KWLA — це маленька FM-станція коледжу Ла-Рів’єр, вона є не більшою за пляму на фоні вісконсинського радіо, але кількість радіослухачів Щура — величезна.

І якщо хто-небудь дізнається, що безтурботний уболівальник «Брю Крю», республіканець, представник АМ-мовлення Джордж Ретбун — це водночас Щур, котрий одного разу оприлюднив усе чорне шмаття на диску «Бекстрит Бойз», то можуть бути великі проблеми. Досить серйозні, які, можливо, сягнуть далеко за межі дружнього маленького співтовариства радіо.

— Заради Бога, Моррісе, що примусило тебе думати, що я Вісконсинський Щур? — запитує Генрі. — Я ледве знаю, про кого ти говориш. Хто вселив тобі в голову таку думку?

— Поінформоване джерело, — хитро відповідає Морріс.

Він би ніколи не здав Гові Соу, навіть якби йому виривали нігті розжареними щипцями. Гові дізнався випадково: одного дня він пішов до сортиру після Генрі й побачив, що із задньої кишені Генрі випав гаманець, коли той сидів на «троні». Ви думаєте, що тип, у якого так явно загострені всі відчуття, не зміг би собі такого дозволити, але, мабуть, Генрі задумався про щось інше. Очевидно, він був обтяжений, адже щодня змушений багато думати. У портмоне Генрі була перепустка на KWLA (Гові його проглянув «у рамках дружньої цікавості», як він висловився), а на лінії, де написано ім’я, хтось поставив штампик із зображенням пацюка. Справу закрито, гру закінчено, застібни ширінку.

— Я ніколи в житті не переступав порога KWLA, — каже Генрі, і це абсолютна правда. Він робить записи Вісконсинського Щура (як й інші) в домашній студії, а тоді надсилає з поштових скриньок у центрі міста, підписуючись ім’ям Джоі Страммер. Картка зі штампом пацюка була насправді лише запрошенням від KWLA, і нічого більше, він же не прийняв запрошення, тільки картку.

— А ти став для когось поінформованим джерелом, Моррісе?

— Га?

— Ти кому-небудь казав, що я — Вісконсинський Щур?

— Ні! Звичайно ж ні! — як зазвичай і кажуть люди у таких випадках.

На щастя для Генрі, це була правда. Поки що, але день іще тільки починається.

— І не будеш, правда. Бо чутки мають властивість укорінюватися. Точно так, як і погані звички. — Генрі пихкотить, утягуючи дим.

— Я вмію тримати язик за зубами. — Морріс заявляє, можливо, і з недоречною гордістю.

— Сподіваюсь, бо якщо ти сіятимеш чутки, мені доведеться тебе вбити.

Сіятиму чутки, — думає Морріс. — Цей чувак якийсь накручений.

— Уб’єте, так, — сміється Морріс.

— І з’їм, — каже Генрі.

Він не сміється, навіть не всміхається.

— Так точно! — Морріс знову сміється, але цього разу сміх звучить уже якось дивно, навіть для його власних вух: — Як Ганнібал Лектер?

— Ні, як Рибак, — каже Генрі. Він повільно повертається окулярами до Морріса. Сонце відбивається від них, на мить перетворюючи їх на червонясто-коричневе вогняне око. Морріс робить крок