Читати книгу - "Диваки і зануди"

Я підійшла до нього, мимоволі відіпхнувши Катті вбік.

— Я приніс птахів, — пошепки повідомила я.

— Знаю, — кинув він без жодного ентузіазму.

— Їх багато, — додала я, щоб підбадьорити його.

— Знаю, — кинув він.

— Брунатних, — мовила я.

— Знаю, — промимрив він, ніби в нього щось застрягло в горлі.

— То качки, — сказала я і підморгнула, щоб він трохи повеселів.

Однак на його обличчі нічого не змінилося. До того ж я бачила, що він ладен розтулити губи і ще раз мовити «знаю». Але тієї миті з’явилася Плиска і своєю білою сукнею, ніби віялом, змела наші голоси.

— Що сталося? — залебеділа вона. — Чого ви тут стоїте? Що сталося? Ану заходьте!

Учителька розвела руки в боки, мовби то була не жінка, а великий лебідь. Нараз я почула гамір. Він долинав із класу. Дикий, неймовірний і жахливий гамір.

Так он чого туди ніхто не зайшов. Мабуть, вони тільки прочинили двері й швиденько їх зачинили. Чорт!

Я нарешті почала розуміти, що передала куті меду. Було б достатньо і п’яти качок.

— Але чого ви не відчиняєте? — закричала Плиска і смикнула ручку дверей.

Вона остовпіла на порозі. І роззявила рота. А її друге підборіддя загойдалось, як у жаби.

По класу літало, стрибало й ходило щонайменше п’ятнадцять качок. Підлога була встелена крихтами хрустких хлібців і загиджена пташиним послідом, а тільки-но птахи змахували крилами, уся та гидь починала кружляти вихором у повітрі. Качки крутили головами і дивилися на нас із усіх кутків злющими очима.

Одна качка зненацька надумала втекти. Взявши невелику висоту, вона залопотіла крилами в бік відчинених дверей. А як пролітала повз Плисчине ліве вухо, ще й крякнула. Плиска підняла руки і, похитуючись на високих підборах, зайшла у клас.

Там вона сіла на підлогу, сперлася спиною на піаніно й охопила руками обличчя.

— Господи! О Господи! — зітхнула вона.

Перша качка вже була на сходовому майданчику. Вона заметалася між стінами, лякаючись відлуння свого крякання. Із заднього ряду знялися вгору водночас ще дві качки. Їм важко було махати крилами, і вони летіли класом, як волейбольні м’ячі. Але ми не дали їм утекти, бо Фріда зачинила двері. В останню секунду качки, отримавши облизня, незграбно розвернулися і приземлилися на вчительському столі.

Катті сяйнула мені усмішкою і показала язик: дивися, мовляв, це все через твої зуби! Потім їй пощастило зловити качку, а щоб та качка не щипалася, Катті міцно тримала її за голову під самою шиєю.

— Відшиніть вікно! — прошамотіла Катті своїм прокушеним язиком.

Нам треба було позбутися качок. Ми хапали їх із підлоги й з лавок, а вони сичали, кричали і дряпались, як звірюки. Одну за одною ми викидали їх у вікно, і вони приземлялися на шкільному подвір’ї. Вахтер, що там стояв, від подиву роззявив рота, не розуміючи, що діється. Остання качка примостилася на люстрі під стелею. Кваша та Стефан кидали в неї шматки крейди доти, доки качка сама перелякано шугонула у вікно.

Коли вигнали ту останню качку, у класі запала гнітюча тиша. Люстра на стелі, де щойно вона сиділа, й досі погойдувалася, немовби від невидимого вітру. У бляклому світлі видно було перекинуті лави, купи зошитів та підручників, стільці, що сиротливо спиралися один на одного, і загиджену крихтами хрустких хлібців, роздавленою крейдою, пташиним послідом і клаптями паперу підлогу.

Посеред цієї тиші та розрухи сиділа, як велетенська лялька, Плиска у білій гіпюровій сукні. Вона сиділа мовчки, витягнувши ноги і спираючись спиною на піаніно. І не ворушилася. Якби не розплющені очі, то можна було б подумати, що Плиска спить. Зі складеними на животі великими, красивими білими руками. Жахливе видовище.

— Їх уже немає, панно вчителько, — півголосом сказала Нетта.

Проте вчителька не відповіла.

Гарненькі крила її невеличкого носа тремтіли так, ніби мали намір вилетіти разом із тим носом у вікно. Я зовсім занепала духом. У неї був такий сумний вираз обличчя, як і в моєї мами після якого-небудь галасливого свята, коли розходилися останні гості, а вона лишалася сама у світанкових сутінках, огорнена сигаретним димом. Але то було дуже давно.

Ніхто з нас не знав, що робити.

— Уже все минулося, — сказали ми.

Та вона знов не відповіла.

Обережно, ніби з боязні когось збудити, ми заходилися розставляти стільці і парти на місця. Послужливий Пепсі взяв із дошки ганчірку, накрутив її на указку й став витирати нею підлогу.

— Навіщо ви це зробили, га? — зненацька спитала вчителька, звертаючись ні до кого зі свого місця на підлозі.

Ми здригнулися. Бо вже трохи звикли до того мовчання.

— Це я, — мовила я.

— Що ти? — спитала вона.

— Я приніс їх сюди, — відповіла я. — Але я такого не хотів.

— Чого такого? — спитала вона.

— Щоб таке сталося, — відповіла я. — Просто так вийшло.

— Он як, — сказала вона.

— Але це через мене!

То був Ісак. Він став поперед мене так близько, що його русявий чуб ледь не торкався мого носа.

— Це були мої птахи, — сказав він.

— Твої? — перепитала Плиска.

— Ну, власне, ці не мої, — вів далі Ісак. — Бо я не маю ніяких. Але я збрехав, що маю. Через те мені сьогодні треба було принести сюди птахів, яких я не мав. І я попросив Симона, щоб він приніс сюди цих.

Плиска збентежилася. У вікно вскочив сонячний зайчик і заграв у Ісаковому чубі. Раптом мені захотілося взяти Ісака за плечі й повернути до себе. Аж тут він сам обернувся і глянув мені просто у вічі так, що я мусила відвернути голову і дивитися у вікно.

— А тепер я хочу, щоб ви всі вийшли, — втомлено сказала Плиска й махнула всім рукою. — Мені треба поговорити з Симоном наодинці.

Усі вийшли. Ісак також. А Катті, проходячи мимо, по-дружньому поплескала мене по спині.

— Побашимоша, лубчику, — прошамотіла вона мені на вухо.

І ми з Плискою лишилися самі.

— Сядь біля мене, — сказала вона.

Я сіла перед нею на підлогу. Запала тиша.

Вона дивилася на мене великими засмученими очима. Так ми сиділи й мовчали. У повітрі літав крейдяний порох і осідав на нас. Час ніби зупинився, її рот був як на замку, і я не знала, що казати. Мені здавлювало горло, поки її сумні очі пронизували мене, як прожектори. Я відчувала, що довго не витримаю. Але мовчанка не вривалася.

— Ти розумієш, що мені доведеться поговорити з твоїми батьками, — нарешті мовила вона. — Учитель Голуб розповів, що ти вчора встругнув у дівчачій роздягальні.