Читати книгу - "Хто проти суперкрутих"

Гадаю, моя любов до тварин пояснюється тим, що їм цілком байдуже, альбіноска я чи ні, завертаю очима чи маю зовсім біле волосся. Для них я просто Анне Беа. Яка вміє розрізняти їхні звуки й пестити та гладити відразу обома руками.

Тато каже, що мої очі менше завертаються, коли я спілкуюся зі звірятами. Мабуть, правду каже. Бо, коли я тримаю на руках кошеня або тулюся щокою до голівки маленького кокер-спанієля, спокій огортає мене зовні й зсередини. Це майже так само, як опинитися у Нормальному Світі. Я забуваю про все погане й бридке.

Щось подібне відчуваю, співаючи.

І саме про це я хотіла б розповісти!

Я хотіла б розповісти про той день у дитсадку, коли Тея розтоптала мої окуляри. То вона їх розтоптала, хоч Йоґґе не зізнався моїй мамі, хто саме. Тея була суперкрута вже тоді.

Але гаразд, повернімося до справи. Отже, мама сказала, що наступного дня я піду з татом на роботу, а тепер час додому.

Я вчепилася в руку Йоґґе й не відпускала.

— Мені здається, Анне Беа хоче спершу щось розказати, — мовив Йоґґе. — Правда, Анне Беа?

Я кивнула.

— Я дещо виявила, — сказала я.

— Он як? Кажи! — підбадьорила мене мама.

Я відпустила руку Йоґґе, ступила кілька кроків назустріч маминому голосу й за мить відчула її руку.

Глибоко вдихнула повітря. Широко відкрила рот.

Моїм відкриттям цього дня було те, що я вмію співати!

Звісно, я й раніше співала, але переважно тихенько або подумки. Та коли ми співали на музичному занятті, сталося дещо дуже дивне. Десь з надр живота несподівано вирвалася потужна хвиля повітря і через горло викотилася з рота: ля-ля-ля-ля-аааааааааа!

Я вмить забула, що дівчатка вигнали мене з лялькової кімнати. Хотілось тільки щосили втримати дивовижне відчуття усередині, коли повітря вихопилося з моїх легень. Я так захопилася, що й не помітила, як усі інші вражено замовкли.

— Вау, Анне Беа!

То був голос Йоґґе, який змусив мене повернутися до реальності.

— Ти співаєш!!! — вигукнув він. — Справжній оперний голос! І ти досі приховувала його!?

Я не приховувала, він вирвався на музичному занятті. Однак я нічого не встигла сказати, бо раптом дістала штурхана ліктем у спину, хтось відтиснув мене набік.

— Я теж умію співати! — почувся голос позаду. — І не збираюся цього приховувати!

Неважко відгадати, чий то був голос.

— Ти теж непогано співаєш, Теє, — примирливо сказав Йоґґе.

Але в його голосі відчувалися нотки тітки Муни, коли вона посмішкується з мого тата, який вважає себе дотепним оповідачем анекдотів. Ніхто, хто чув спів Теї, не сказав би, що вона гарно співає. Те саме з татом. Ніхто, окрім мами, не вважає його дотепним. Та ліпше цього не казати вголос, інакше він образиться.

Тея не повелася на примирення. Коли Йоґґе обернувся до фортепіано, вона зірвала з мене окуляри, жбурнула на підлогу й потопталася по них ногами. Кілька разів тупнула. Я почула, як перелякано зойкнули десь поруч Ільва-Мерете й Юганна, та миттю замовкли — боялися, що Тея може й на них накинутися. Достатньо вже того, що усміхнулися й кивнули, коли Йоґґе вигукнув: «Вау, Анне Беа!»

Мамі теж подобається, як я співаю. Хоча при мамі мені жодного разу не вдавалося видобути такий потужний голос. Коли я доспівала до кінця пісню, яку ми розучували на занятті, у мами затремтів голос.

— Треба зателефонувати бабусі, — схлипнула вона. — Як вона радітиме, коли почує!

Бабуся й дідусь, мамині батьки, живуть в Іспанії. Вони там працюють, здебільшого засмагаючи на сонці й граючи в «хрестики-нулики» на терасі. А ще майже не вилазять з моря, тому не завжди чують дзвінок телефону. Однак того дня бабуся відразу взяла слухавку.

Мама мала рацію. Не встигла я доспівати, як бабуся зарепетувала на повен голос:

— Ю-у-у-у-у-у-не!

Юн — мій дідусь.

На її крик відізвався десь здалеку інший голос:

— Що трапилося? Сили небесні, що трапилося?

Тепер можеш здогадатися, звідки в моєї мами схильність усе драматизувати.

— Анне Беа вміє співати! — сказала бабуся. — Ніби янгол заспівав у вухо!

Тоді я почула голос дідуся.

— Привіт, Анне Беа! Бабуся каже, ти вмієш співати. Можна й дідусеві послухати?

І я знову заспівала всю пісеньку, від початку й до кінця.

— Немовби мій голос, Юне, правда? — долинув з глибини помешкання голос бабусі.

І ось вона вже відібрала слухавку від дідуся.

— Ось послухай, Анне Беа! Коли я була молодою, мені часто казали, що я повинна обрати спів своїм фахом. Але, на думку моїх батьків, робити ставку на кар’єру співачки було доволі ризиковано, тому я стала медсестрою, вийшла заміж за дідуся і народила твою маму та тітку Муну. Зізнаюся, я була трохи розчарована, що жодна з моїх доньок не успадкувала від мене співочого таланту. Але тепер знаю чому. Бо ти мала його успадкувати! Яка ж я щаслива! Я назавжди запам’ятаю цей день!

І вона запам’ятала. Це одна з улюблених бабусиних історій. Історія називається «День, коли Анне Беа заспівала». Бабуся розповідає її щоразу, коли разом з дідусем навідується до нас у гості. Іноді вже несила вислуховувати її усоте!

Хай там як, але цією історією я хотіла сказати, що дуже гарно співаю. Чесно! Це не тільки моя думка, мамина чи Нільсова. Я вправна в співі не лише на уявних репетиціях у своєму Нормальному Світі. Однак у неділю, на першій із Нільсом репетиції «Операції „Тако“» у тітки Муни, я не мала цілковитої певності в своїх силах, не було тоді отак: є-єс, ось зараз як втну! Я не співала вже чотири роки. Від різдвяного концерту дитячого хору в третьому класі.

У школі я мала, крім уроків, єдину втіху — дитячий хор. На початках усе було суперкласно! Наш диригент вважав мене талановитою, і я не раз співала соло, стоячи перед усім хором.

Але в третьому класі Тея та Роня звеліли мені забиратися геть.

Я не хотіла покидати хор, та суперкруті схилили на свій бік решту дівчаток. Щоразу, як я розтуляла рот, вони починали хихотіти й шепотітися за моєю спиною. Диригент сварився, та вони мали його в носі. Усі хихотіли й шепотілися. Я так боялася репетицій, що знову почала пісятися уві сні.

Різдвяний концерт став останнім концертом.

Перед