Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Цей парадокс указує на діалектичний характер людської природи. Людська реальність — це потенційність, вічна незавершеність і вільність вибору. Те, чим людина ще не є насправді, а тільки може і повинна стати.

Буття людини відповідальне, тому що має волю. Це буття, яке, за словами Ясперса, спершу вирішує, чим воно є. Таке буття і є «екзистенцією». Стіл, який я бачу перед собою, є тим, чим є, і таким буде, він не зміниться, хіба що його змінить людина. Але людина, яку я бачу перед собою, що сидить за цим столом, у кожній конкретній ситуації вирішує, ким вона «буде» в наступну мить. З величезної кількості можливостей для реалізації людина вибирає тільки одну, і цей процес є екзистенцією. Протягом усього життя людина навіть на хвильку не може позбутися обов’язку вибору між можливостями. Вона може тільки вдавати й інколи чинити так, наче в неї немає вибору чи свободи ухвалювати рішення. Це «чинити так, наче» є джерелом людської трагікомедії.

Одна бувальщина про Франца І, імператора Австрії, розповідає про прохача, який постійно отримував відмову в тій самій справі, але продовжував звертатися до імператора. Якогось дня, після чергової відмови, імператор повернувся до помічника і сказав: «Ви ще переконаєтеся, що той дурень свого доб’ється». Що в цій історії нас здивувало? Те, що навіть сам імператор поводиться так, начебто сам не може вирішити, чи той «дурень» наступного разу і справді «свого доб’ється» чи ні.

Комічність особи, яка не помічає власної свободи вибору, є одним із наріжних каменів гумору. Про це добре розповідає наступна історія: один чоловік скаржиться дружині з приводу того, наскільки сучасні люди аморальні. Щоб це довести, він наводить такий приклад: «Сьогодні я знайшов гаманець. Гадаєш, мені спало на думку занести його в бюро загублених речей?» Що тут дивного? Що ніхто не може говорити про власну нечесність так, начебто він за неї не відповідає. Цей чоловік поводиться так, ніби змушений визнати об’єктивний факт неморальності всіх сучасних людей, зокрема і своєї. Він поводиться так, наче не має власної волі й не може вчинити інакше, спробувавши знайти власника.

Ми згадували про вчителя, який визначив сутність життя як процес окиснення та згоряння. Свічка, яка є «vorhanden», якщо вдатися до термінології екзистенціальної філософії, згоряє до решти без жодної можливості контролю над процесом її згоряння. Людина завжди має свободу вибору щодо свого життя, аж до можливості вирішити покінчити його самогубством. Людина може сама «погасити своє полум’я». Ми вважамо, що людину від усіх інших істот відрізняє саме здатність до найрадикальніших дій стосовно свого життя. Не тільки сумніватися в сенсі свого життя, але й діяти проти нього. Ця фундаментальна можливість суїциду, ця свобода вирішувати, чи продовжувати свою екзистенцію, є тим, що відрізняє життя людини від життя всіх тварин.

Наявність свободи вибору, так званої вільної волі, є очевидним фактом для осіб, позбавлених упереджень. Кожен із нас безпосередньо робить себе вільним. Той, хто сумнівається в наявності вільної волі, є або безнадійно упередженим під впливом детерміністичної філософії, або хворим на параноїдальну шизофренію. У разі невротичного фаталізму вільна воля приховується: хворий сам блокує втілення своїх можливостей, сам стає на своїй дорозі до «зможу» і таким чином деформує своє життя. Якщо раніше ми стверджували, що бути людиною означає бути інакшим, то тепер зауважимо, що бути людиною означає бути не лише інакшим, але й могти стати інакшим, тобто змінюватись.

Вільна воля протиставляється долі. Долею називаємо саме те, що не підкоряється людській волі. Проте ми ніколи не повинні забувати, що людська воля залежить від долі, оскільки волю можна розвивати тільки в межах долі.

До долі належить усе те, що минуло, тому що його не можна змінити. Адже те, що відбулося, є незмінним фактом. Незважаючи на це, людина навіть стосовно того, що відбулося (тобто і до долі), є вільною. Звичайно, минуле значною мірою визначає теперішнє, але не слід уважати, що тільки минуле впливає на майбутнє. У цьому якраз і полягає характерна помилка типового невротичного фаталізму, який, визнавши помилки минулого, домагається дозволу на такі ж помилки в майбутньому. Насправді аналіз помилок минулого має допомогти витворити краще майбутнє. Помилки повинні стати «вивченим уроком». Людина може вільно вибирати між фаталістичним підходом до минулого або почерпнути з нього корисний досвід. Ніколи не пізно вчитись, але ніколи й не зарано. Завжди є «найкращий час», щоб вивчити те, що саме тепер слід вивчити. Важливо не проґавити такого шансу. З цього приводу пригадаймо випадок із п’яницею, якого попросили не пити.

«Це вже запізно», — відповів він. «Але ніколи не пізно перестати пити». — «Тоді я перестану пити іншим разом».

Людська свобода зумовлена саме незмінністю минулого, що перетворилося на долю. Доля завжди має бути стимулом для свідомих і відповідальних учинків. Отже, людина щомиті з багатьох можливостей має вибрати саме ту, яку вона реалізує. Усе, що «лишається» в царині минулого, «лишається» там, не незважаючи на минуле, але, як би це парадоксально не звучало, завдяки минулому. Відбувшись у минулому, можливості не зникають, зникають тільки нереалізовані можливості. Не зникне тільки те, що закріпилося в минулому. Мить стає вічністю тоді, коли приховані в теперішньому можливості втілюються в реальність, яка безпечно перебуває в минулому. Це і є сенсом утілення цінностей. Ми вважаємо, що все, що було втілене в людському досвіді, також не зникне, навіть якщо забудеться чи цілком зітреться з пам’яті, коли людина помре. Порівняйте це з тим, що буде написано далі про суб’єктивізм чи психологізм особи, яка, зіткнувшись із невдачею, обду­рює себе, ховаючись у несвідомість через стан сп’яніння або в абсолютну несвідомість через самогубство.

Доля людини може проявлятися в трьох формах: 1) як спадковість (диспозиція), те, що анатом Тандлер називав «соматичною долею»; 2) як ситуація — цілісність зовнішнього оточення; 3) диспозиція та ситуація разом становлять її статус. Щодо цього статусу людина займає певну позицію, тобто формулює своє ставлення. Ця позиція чи ставлення є, на противагу до базової заданої позиції, справою вільного вибору. Це підтверджує те, що людина може змінювати свою позицію, змінювати ставлення (якщо додамо до нашої схеми часовий вимір, оскільки зміна ставлення відбувається в часі). Зміна ставлення може поширюватися на освіту, навчання, саморозвиток, психотерапію в широкому розумінні, а також релігійність.

Диспозиція репрезентує біологічну долю, а ситуація — соціологічну. Є ще й психологічна. Далі розглянемо, як біологічний, психологічний та соціологічний чинники долі впливають на вільну волю людини.

Спершу розглянемо ситуації, коли людина стикається з біологічною долею. Відразу ж постає питання, якою мірою свобода волі може впливати на організм людини або як глибоко в царину фізіології може проникнути вільна воля. Отже, ми поступово підходимо до проблематики розум—тіло (mind—body), однак не розпочинатимемо безкінечної дискусії про вплив тіла на психіку й душу людини і навпаки. Натомість порівняємо кілька історій, сподіваючись, що вони досить добре самі проілюструють одна одну.

Німецький психіатр Ланге описав такий випадок. У своїй практиці він зіткнувся з близнюками, яких розділили багато років до того. Одного з них він лікував від